49. Турбота про кота

— Мила, наші дівчатка можуть хоч раз приїхати до нас без того свого кота сфінктера? – кривився Степан, дивлячись на чотирилапого дружка, що знову ходив по його оселі, — Матінко рідна, його ж навіть блохастим не можна обізвати…тьху…навіть шерсті нема, в чому там блохам завестися! 

— А кому ж вони його залишать? – перетяла плечима Діна, — Вони ж вважають його членом своєї сім'ї, — пояснила Діна й опустилася навколішки, щоб погладити котика.

— Та хоч би Мішелю. Я б з радістю прийняв краще його до сім'ї..ніж оце от страхіття!

— Ти що хотів би Мішеля бачити за свого зятя? — здійняла брови у подиві Діна.

— Ну…а чого б і ні…мила. Якщо я бачу його своїм сином, то зятьком так тим паче!! — пирхнув Морозний. 

— О..він тут, — зайшла на кухню до батьків Віка, а за нею і Віра, — А ми скрізь шукаємо, тебе, — лагідно взяла кота на руки дівчина, а потім поцілувала, від чого Степану підійшов блювотний ком до горла.

— Мила…кожен раз коли я випадково бодай торкаюся цього сфінктера у мене таке враження, що я торкаюся до чийогось голого заду, а наші дівчата…матінко рідна, ще й цілують його, – шепотів чоловік на вухо своїй дружині. 

— Тат, а дай пару гривень.., бо нам здається, що наш котик захворів. Хочемо зводити його до ветеринара. 

— З чого ви взагалі взяли, що він захворів? Коти дуже живучі, недарма кажуть, що у них дев'ять життів! Он наш блохастий колись зроду у ветеринара не був, і прожив аж..скільки, Діночко, нагадай мені…

— Років п'ятнадцять точно жив, — всміхнулася жінка. 

— О, ветеран…і цьому нічого не зробиться, — махнув Степан рукою.

— Тат…ти не розумієш, — обурилася Віра, – Це дуже делікатна і вишукана порода, яка потребує опіки та бережного ставлення до себе. Такі коти можуть часто хворіти й за ними треба доглядати…

— Вірочко, дитинко, ти не думай, що я скупий, але платити гроші за те, що тобі здається, що цей дикобраз захворів, повна дурість.

— Краще перестрахуватися, тат, — долучилася до сестри Віка, — І взагалі, ми думаємо, що то все через тебе у графа стрес. Бо ти так до нього ставишся…

— Що? – нахмурився Морозний.

— Тат…у нього вже два дні порожній лоток…здається він не може випорожнитися. Ми читали, таке можливо у котів на фоні стресу, чи зміни обстановки. 

— Мила, поясни мені старому, ці двоє що слідкують як і коли сре їх кіт? — запитав у Діни Степан, від чого всі інші зареготались. 

— Тат..це серйозна проблема, — знову наполягала на своєму Віра. 

— Серйозна проблема? — скривився чоловік, — Навіть коли ви у дитинстві не какали по три дні, я не вважав то серйозною проблемою, а тут кіт! Матінко рідна….що за дурня? 

— Ну не хочеш як хочеш, самі все оплатимо, — гордо підхопила Віра кота на руки.

— Ну і скільки ж вартує оглянути кота, щоб знати чи в нього там щось не злиплося? — нахмурився батько.

— Ну дай пару тисяч, а там як скажуть.

— Пару тисяч? — вирячився Степан, — Сподіваюся хоч гривень? 

— Та гривень, — всміхнулася донька, — Це дуже делікатна порода і…

— Угу. Така ж делікатна, як і одне інше делікатне місце..фу аж перетрушує всього від цього вашого кота, — втиснув голову у плечі Степан, – Гаразд, перевірте його, а то ще де здохне і буде потім на моїй совісті його смерть, — витяг з гаманця гроші чоловік.

— Дякую, тат, — радісно сказала Віка і потяглася поцілувати батька в щоку, але той зупинив її легким дотиком своєї руки.

— Донечко, не треба мене поцілувати після того, як ти цілувала цього сфінктера. Будь ласка, — всміхнувся чоловік.

Донька лиш розсміялася і передала кота сестрі. 

— Тат, а після того, як я поцілую Мішеля, можна тебе цілувати? — вирішила пожартувати дівчина.

— Мішеля? — брови Морозного поповзли догори, — Ви ж казали, що просто дружите? 

— Ну так, – засміялася дівчина, — Я просто жартую, хотіла перевірити твою реакцію…

— Та тьху на вас, – махнув рукою батько, — Я вже понадіявся, — від цієї відповіді Степана доньки ще дужче розсміялися. 

— А ти Вірочко, теж не хочеш поцілувати Мішеля? — переключився на другу доньку чоловік.

— Тат, після того, як моя сестра вибила мені зуба, я утримаюся, — розсміялася Віра.

— О…мила, а я якось згадував хто ж кому того зуба вигатив. То таки була Вікуся. 

— Тат…це сталося випадково, — трохи залилася рум'янцем Віка.

— Ну та ясно, що так. І жмут волосся ти сестрі вирвала, чисто випадково, — видав саркастичний коментар батько.

— Волосся то я їй вирвала, — озвалася Віра.

— Матінко рідна, ідіть уже з тим своїм сфінктером, — махнув рукою Степан.

Доньки ще кілька хвилин посміялися, але потім таки пішли, прихопивши з собою кота. 

— Діночко, мила моя, може і ми з тобою кудись сходимо? Розвіятися, — притяг за руку до себе дружину Степан. 

— Наприклад куди? 

— Куди бажаєш, моя хороша. 

Пара вирішила сходити в ресторан. Для цього Степану треба було одягтися костюм, щоб мати пристойний вигляд. Давно він не відкрив шухляду з білими шкарпетками, але нині під образ вони пасуватимуть.

— Матінко рідна! Що…що це таке?! — з огидою нагнувся чоловік над полицею. 

— Степанчику, що трапилося? — підійшла до нього дружина.

— Ти глянь, що тут робиться? — вказав пальцем чоловік в

середину полиці, — Вони кажуть, що їхній кіт в туалет не ходить!? А він ходить! Успішно сре на мої білі носки. Ти просто поглянь, що тут робиться. Матінко рідна, скільки ж тут тих купок…один…два..чотири. Матінко рідна, ще усіх би так срали, як цей сфінктер. Не дармо я його так називаю!!

— Здається, милий, всі твої носки варто викинути! 

— Я б все викинув, мила, і цю полицю разом зі шкарпетками, і цього кота з його лотком!! — кричав Степан, — Треба якнайшвидше це все викинути, доки воно нам всю хату не засмерділо!

###