48. Я не видам твоїх секретів, мала

— Так, кицюню, мені треба знати, що відбувається з тобою останнім часом? — почула Софа хриплий голос Алена, як тільки вийшла з лікарні на вулицю. Від несподіванки вона аж підскочила, чим надзвичайно потішила друга. 

— Алене! У тебе є щось в голові?! Для чого так лякати, – пискнула Софа.

— Чи є в мене щось голові? — хитро посміхнувся друг, а затим продовжив: — Звісно є. Мій мозок весь час підкидає мені той день, коли ти опинилася без рушника. Ось це в мене в голові…весь час, Софі. 

— Ти нестерпний паршивець, Алене! — злісно буркнула дівчина, але потім таки розсміялася. 

— То що у твоїй голові, кицюню? — знову запив Ален простягаючи подрузі стаканчик з кавою. 

— Правда хочеш знати? 

Ален лиш нахмурив брови на це запитання, мовляв, Соф, а схоже, що я жартую…чи запитую просто з повинності. 

— Софі, ти ж знаєш, що хто хто, а я твоїх секретів ніколи не видавав. 

###

— Алене…Алене! — мчала мала перелякана Софа до свого друга з порожнім контейнером. На дні посудини було несвіже листя і залишки слизу, — Мої равлики…вони втекли…— простягнула дівчинка своєму старшому другу порожній контейнер. 

— А де ти це залишала? — хутко запитав друг, заглядаючи в порожній пластик. 

— На підвіконні…у вашій вітальні.

Ален схопивши малу за руку помчав в кімнату..та на жаль равлики першими виявив його батько Степан. Останні обліпили весь піджак батька Алена, і чоловік з огидою відчіплював їх від одягу. 

— Матінко рідна, а це ще що таке? — кривавився Степан з огидою обтрушуючи руки від слизу, але той так вчепився до чоловічих пальців, що Степан не витримав і обтер їх ще й об нові штани, які вже встиг одягти, — Фу..хто це поприносив їх сюди? Алене!! Алене!!! Віка….Віра! — гукав дітей чоловік, але озирнувшись побачив позаду себе Софію та свого сина. В руках малої був порожній контейнер…не важко було здогадатися, хто жив в тому імпровізованій домівці.

— Соф…це ти зробила? — сувору глянув на малу Степан. 

— Тат…це я! – відразу ж заперечив Ален. 

— Ти? — скривився Степан, — Алене, тобі чотирнадцять років, які равлики?! — було помітно, що чоловік не вірить власному сину. Було очевидним - це справа рук Софії, — Ці слизні зіпсували мій новий вихідний одяг, в чому я маю йти? Не прикривай цю малу, я ніколи не повірю у твою відверту брехню.

— Але це справді я, – стояв на своєму Ален, лиш сильніше стискаючи руку Софії, що була налякала. 

— Ну і для чого скажи мені…тобі до сраки були потрібні ті равлики? Поясни Алене?! – Степана не стільки обурював зіпсований одяг, скільки нагла брехня сина, — Я розумію, що ти хочеш захистити свою подругу…хоча, — перевів він погляд на Софію, — Яка вона тобі подруга…занадто мала ще. Обманювати не гаразд, тямиш? 

Ален же стояв і судомно думав над тим, який же переконливий аргумент привести на користь своєї брехні. 

— Я хотів їх приготувати, — видав хлопчик.

— Ти що хотів? — аж насупився Морозний.

— Ну приготувати равликів. Пам'ятаєш..на минулому тижні дід дивився передачу..ну ту кулінарну…

Степан скривився, чи то від того, що пригадав, або від того, що намагався пригадати….або ж від того, що відчув, що один равлик нахабно виліз йому на шию. І коли тільки встиг?! 

— Ну…— скривився в три погибелі чоловік, знімаючи з себе слимака.

— Так от..там перед тим показували як готувати равликів. Ну от я і подумав…

— Що ти подумав, Алене? — вирячився батько на сина.

— Приготувати равликів, — і собі вирячився на батька син, а потім тихо всміхнувся. 

— Матінко рідна? І кому ж…кому ж ти хотів приготувати цей делікатес…прости Господи.

— Тобі, — розплився в усмішці Ален, а батько ще більше скривився, – Усе найкраще лише для тебе. Тат, та ти б навіть не знав, що то равлики. Я вже пробував кілька штук відварити, але вони цей…чогось так спінилися і позеленіли….

— Позеленіли? — було помітно, що Степану гидко навіть від однієї думки про равликів. 

— Угу…якісь занадто зелені були, тат…от як трава в цьому контейнері. Соф, покажи йому, — звернувся до подруги Ален, мовляв, підніми контейнер хай подивиться, — Ну ж бо, Софі…Може…переварив…— перетяв плечима хлопчик.

— Все Алене, не говори більше ні слова. А то мене цей…зараз знудить. Ну а ти, Софі….взагалі виходить геройка. Врятувала цих слизнів…ну і мене заразом, — все ще кривився Степан, думаючи що робити зі зіпсованим піджаком, – Господи Ісусе, усе їв, а равликів ще ні. Помилуй мене, Боже! 

— Тат, то ти віриш мені? 

— Вірю, ідуть…короче…цей…ай, — махнув Степан рукою і підхопивши зіпсований одяг вийшов з кімнати.

— А ти віриш мені? — звернувся Ален вже до Софії, — Я не видам твоїх секретів, мала. Усі завжди думатимуть, що це я…

###

— Не видавав..це правда, — прошепотіла собі під носа Софа. “Як і те, що ти насправді відчуваєш до мене, Алене” – додала подумки. 

— Я тут..подумав..може з'їмо равликів? — несподівано запитав друг.

“Ти теж їх згадав…ми обоє їх згадали” – майнуло в дівчини в голові.

— А давай…сподіваюся вони не будуть зеленими, — хихикнула Софа. 

За пів години вони вже сиділи в ресторані, а перед ними поставили дві тарілки з равликами. І вони таки були зеленими! 

— А чому…чому вони зелені? — запитала Софа офіціанта, що приніс їм страву. 

— Це не равлики зелені, а соус в якому вони подаються, – всміхнулися їй у відповідь, — Скуштуйте…певен, що вони вам сподобаються. 

Софа лиш всміхнулася до Алена, а тоді таки виколупала одного равлика спеціальною вилкою з панцира. 

— Пахне як та зелень з того контейнеру, – скривився Ален, спершу принюхавшись. А от Софа уже жувала равлика і судячи з виразу її обличчя, не дуже їй то подобалося. 

— Маю погодитися з твоїм батьком…равлики на смак жахливі….