47. А ви ще пара?

— Ох…дівки, щось останнім часом у нас так нудно стало у травматології, – важко зітхнула Віталіна, відкушуючи пряник, — Ніякі красунчики не поступають, одні якісь пердунчики…сил уже нема, – молодша все важко зітхала, а її важкі груди опускали та підіймалися в такт її диханню. 

— Прямо таки пердуни, – скривилася Тамара Олександрівна.

— От прямо таки пердуни! — зробила серйозний вигляд Віталіна, – Ти що не помічала? Я коли не зайду у палати, особливо у сьому, там весь час смердить…не знаю…хто там такий пердячий та смердить немилосердно! – пирхнула обурено жінка.

— Та то моє нове мийне до підлоги так смердить, — втрутилася прибиральниця Глаша, — Начальство видало…На халяву десь отримало, а мені тепер цією халявою підлоги мити. Але згодна, смердить конче. Навіть мій старий це мийне не переплюне, – розсміялася жінка, а разом з нею й усі медсестри, а саме - Тамара, Віталіна, та їх подруга Аліса, що з хірургії, – Тож я його у сьомій навмисне залишаю. Там такий нахаба лежить! І відвідувачі такі ж до нього ходять, коли не прошу бахіли одягати, ніколи не одягають! От най тепер дихають тим смородом. 

— І правильно! – підтримала старша медсестра.

— Вони мене питали, що то так смердить, — продовжувала розповідь Глаша Аркадіївна, — А я їм кажу, що оо..та тож, мовляв, ваш старий так пердить! Ну після операції…буває.

— Не травматологія, а газова камера…їй Богу! — розсміялася Віталіна, – До речі, тітко Глашо, а що там у вас з сюжетами? 

— Ай! – махнула рукою прибиральниця у відповідь, — Щось немає натхнення, та й наші сценаристи щось десь пропадають. 

— До речі так…щось та й коїться між Софією та Деном останнім часом..

— І Аленом, — додала старша медсестра. 

— Ну між Аленом і нею завжди щось коїлося, – стисла губи у задумі Віталіна, — Слухайте, а проголосуймо..ну там хто за кого вболіває. 

— А давайте! – підтримала ідею старша медсестра, —  Так…як же у нас прізвище у красунчика Дена, хтось пам'ятає? 

— Акієв! — аж зітхнула солодко Віталіна і зачаровано підперла пухле обличчя руками.

— А ну з цією все ясно…її шоколадку принеси й вона уже все…розтанула, — розсміялася Аліса з хірургії, – А Ден їй приносив шоколадки…і не одну.

— Так, Аліска, а ти що не за Акієва? – нахмурилась Віталіна, а Глаша та Тамара вп'ялися у дівчину поглядами. 

— Ну хтось же і за Алена має вболівати, – хмикнула Аліса, загадково всміхнутися. 

— От зрадниця, — хитро розреготалася Віталіна, — То все любі дівчаточка сталося з нашою Аліскою після того, як вона срачину того Алена побачила. Кажу вам! То все після тієї клізми, – сміялася молодша медсестра, а з нею і всі її подруги, — Як то кажуть у когось кохання з першого погляду, а в цієї з першої клізми! То добре, що її наша Софія Артурівна до іншого його місце не допустила тоді, а то би уже все..пиши пропало було б!

— Ой…та перестаньте, — вирішила заступитися за подругу Тамара Олександрівна, – От об'єктивно давайте, Ален же він гарний? 

— Дуже гарний! — закивали головами усі медсестри на знак згоди. 

— Ну от…

— Але не гарно, що в нього дівчина є! — знайшла вдалий аргумент Віталіна, — Чи вже немає? Та Бог його розбере, що робиться між цими трьома.  

— Але щось настрій нашої Софійки мені не подобається, — сказала Глаша, опершись на швабру, — До речі, де вона? Може захворіла.

— А вона, — глянула на двері Віталіна, — Як казав колись Ден…прийде до нас. От зараз відчиняються ці двері й вона прийде…

Усі медсестри перевели погляд на вхід до травматології і вп'ялися очима у двері. Пройшло п'ять секунд…десять…тридцять…

— Так, Глашо Аркадіївно, ану відредагуйте сюжет…бо що це таке? — обурилася Віталіна, що у двері ніхто не заходить.

— О, а я що всемогутня? — пирхнула жінка зі шваброю. 

Та через п'ятнадцять секунд двері травматології таки відчинилися і в них дійсно з'явилася Софія. 

— О, Софіє Артурівно, доброго дня, — відразу оживилася Віталіна.

— І вам добрий день, — стримано відповіла посмішкою дівчина. 

— У вас все гаразд? — поцікавилася старша медсестра.

— Ну…– на мить призадумалась Софа, — Раз я прийшла сюди на своїх двох, то справи мої не такі вже й погані, адже так? — гірко всміхнулася.

— То звісно не наша справа, але скажіть нам…ви ще зустрічаєтеся з Деном? — не втрималася від прямого запитання Віталіна.

— По правді не знаю, що відповісти вам, — чесно зізналася Софа.

— Просто він приходив як вас не було….весь час запитував про вас, та нам здалося, що ви не хочете його бачити…, — припустила Тамара Олександрівна.

– Радше мені трохи соромно, — сумно підтисла губи інтерн.

— Ну якщо він вас образив чим, то ви кажіть…ми йому нове ДПТ влаштуємо, правда? — намагалася підтримати Софію Тамара.

— Угу…і в газовій камері потім замкнемо, себто в палаті номер сім, — додала Віталіна, а усі дружно хіхікнули. 

— Та ні..не ображав, – перетяла плечима Софа, — Ви мене пробачте, маю йти…

Медсестри лиш дивилися дівчині услід і важко зітхали.

— Не подобається мені це все дівчата, — зітхнула важко Віталіна, — Пропоную цей…випити чайочку. У когось є щось солоденьке? 

— Неє…– сумно зітхнула Тамара Олександрівна, — Наша Глаша правду казала, ті нові пацієнти з палати номер сім такі вередливі, ще й жлоби. Думала забрати те мийне…але передумала, хай дихають! Може якось додихаються до того, щоб нам шоколадку принести. 

— Але чайочок я таки поставлю! — винесла вердикт Віталіна. 

###