46. Твоя і моя правда

Софі кілька днів сиділа з телефоном в руках. Дні тягнулися одноманітно і довго. Вона навіть тиждень уже не з'являлася в лікарні, бо знала — Ден прийде і туди. І він приходив, от тільки її не було. А просто зараз він знову подзвонив у її вхідні двері, але вона була ще не готовою говорити з ним. Так..лиш кілька смс…

— Софі, там твій Ден знову приходив, — зайшла до неї в кімнату мати, — Букет приніс..я вже й не знаю що йому говорити, — було помітно, що Віра збентежена. 

— А що ти йому сказала? 

— Сказала, що тебе немає вдома…те що й завжди, — перетяла плечима Віра. 

— І що він повірив? 

— Здається ні..Софі…розкажи уже нарешті що сталося, — присіла поруч Віра, — Бо я чесно уже нічого не розумію. 

— Це все через тебе, мам, — випалила Софія, глянувши на матір з очима повними сліз. Так вона знала – її слова пекучі, але вдіяти зі своїм язиком вона нічого не могла. Це уже було сказано…це те, що вона думала, але не наважувалася сказати раніше. Це те, що вона відчувала прямо зараз. 

— Я..я не розумію, — збентежилася Віра. В її погляді дівчина помітила тривогу…ні здається там був страх.

— Невже, мам? – запитала Софа, а сльози, що досі сиділа в її очах, таки потекли по щоках, – Мені здається ти відразу зрозуміла, що я маю на увазі…

Софія бачила, як немолода материнська рука почала тремтіти, як і в очах Віри зароджуються сльози та розгублення.

— Прізвище Дена Акієв…але воно звісно тобі нічого не скаже, як і мені. Бо Ден завжди мав прізвище своєї матері. Але чи знаєш ти яке прізвище у його батька? Ганін!

Софа помітила як у Віри в очах загорівся страх. Так, без сумніву Віра когось з таким прізвищем! Так…це дійсно правда!! 

— Ти ж спала з його батьком, так? Ще до Артура. Мамо!! Не мовчи, прошу! 

— Софі…я…

— Так, це правда! — крикнула Софа, сховавши обличчя у власних долонях, — Як же це все жахливо. Розкажи…розкажи мені.

— Що ти хочеш почути, Софі? — ледве вичавила Віра з себе це запитання, — У тому минулому немає нічого гідного…я не хочу, щоб ти чула це…

— Розкажи! Я маю право знати, — дівчина не могла заспокоїтися. Біль та сором настільки сильно роздирав, що вона забула про те, що в цей момент може відчувати її матір, — Я вже не мала дівчинка, і маю права почути правду якою б та не була! Розкажи, як ти це зробила...як звабила його! Усе, мам!

Кілька секунд тривало мовчання. Та Софія не відступала і дивилася на матір так пильно, що та здалася.

— Я вперше побачилася з Захаром на якому заході. Навіть не пам'ятаю, що то було. Я відразу помітила його погляд на собі. Так дивиться чоловік, який..який хоче отримати тебе. За цілий вечір він не сказав мені й слова, адже був зі своєю дружиною. Але я знала, що він буде моїм. А він знав, що я буду його. Бо в такої жінки як я…не могло бути інших варіантів, Софі. 

Кілька секунд мовчання. Ймовірно Віра хотіла, щоб Софі проявила до неї милість і не змушувала розповідати далі, проте її донька була невблаганною і вперто дивилася в очі, чекаючи продовження. 

— Коли уже всі розійшлися…Захар посадив свою дружину на таксі. То був якийсь великий мотель…не знаю. Я затіяла з ним якусь наче гру у піжмурки. Це був флірт, щоб звабити його. У коридорі він знайшов мої червоні туфлі, а навпроти номеру 6, мою шубку. Пам'ятаю, як він зайшов у кімнату з грайливим настроєм, і сказав: “Здається, ти загубила свої туфлі”. А я відповіла щось на кшталт: “Так, і шубку теж. Дякую”. Ми розсміялися, а він зайшов у номер замкнув двері. На мені була сукня червоного кольору, червоний манікюр. Класика яку, мабуть, любить більшість чоловіків…

— Тато не любив, — з люттю в голові заперечила Софі, — Татові завжди подобалися молочні нігті…Продовжуй.

— Захар підійшов до мене і зняв зі своєї руки годинник. Схожий на той, що мені подарував твій Ден. Постукав по циферблату пальцями та сказав, що я маю бути тут о десятій вечора у понеділок та п'ятницю. Господи, Софі, це так принизливо, – сховала матір обличчя у своїх долонях, — Чому ти заставляєш мене говорити це? — гіркі сльози покотилися з її очей. 

— Чому? — крикнула донька, - Я відчуваю якесь кляте дежавю зараз!! А ще те, наскільки ми з тобою схожі, мам! Ти зруйнувала чуже життя! Ти зруйнувала моє життя!! Через тебе мене називають повією! Через твоє минуле!! – все ще кричала Софа, а Віра мовчала. В її очах було щось схоже на глибокий відчай і відразу до самої себе, —  Я завжди боялася бути жіночною, одягатися гарно, робити яскраві нігті. Я навіть обрала професію, яку ненавиділа…бо я думала, що сховаюся за тим білим халатом. Що спокутаю чужі гріхи допомагаючи іншим, рятуючи інші життя, але в мене нічого не виходить! В мене нічого не виходить, мам…— голос Софії звивався і ставав слабким. Дівчина ридала і давала волю власним сльозам і гострим словам. Так вона знала, це все пече як чилі. Це все горить в її середині. Ця образа, відраза, біль! це все палало у ній, змушуючи задихатися, – Правду кажуть, що перець чилі ніколи не буде солодким. Бо я і направду донька повії…і цього не змінити ніколи. 

Віра ж сиділа, як заціпеніла. Не говорила ні слова. Ні втішала, ні заперечувала. 

— Боже, як же прикро, що помер тато, — прошепотіла Софа, — Боже…як же я хочу, щоб він був. Боже…поверни його, благаю. Молю!! — плакала дівчина закривши обличчя руками, — Чому я настільки на нього не схожа…і настільки схожа на тебе, — повернулася вона до Віри. Видно, що матері ці слова були дуже неприємними, що впивалися у нещасну як гострі ножі…проте Софа продовжила:

– Ти завжди говорила, що думала, мам…і я зараз теж…вибач..не можу стриматися. Занадто боляче…– визнала Софа, погативши кілька разів по подушках. 

— Я…я не знаю..що на це сказати, Софі, – тремтячим голос сказала Віра.

— А не треба нічого говорити, мам…я, здається, уже висловила все за нас двох. Я пекуча і нестерпна. Я погана дівчина і нікудишня донька. Я поганий лікар і подруга. Я хотіла бути королевою, але моя корона це сором. І нічого більше. Я нікчемна…