45 Це не твоя правда

“Нам треба поговорити” — таке смс прилітало Софі уже кілька днів від Дена. Щоразу згадуючи обличчя свого хлопця Софію заливав рум'янець. То було не через сум'яття, то було через сором. “Будь ласка, Софіє..прошу поговорімо”, але дівчина ніяк не могла наважитися на цю розмову. Бо вона знала, як тільки побачить Дена, перед очима знову стоятимуть хвилини її позору. 

— Софі! Ти не можеш ховатися від мене вічно, — почула вона під своїми вікнами й аж стислася. Ден стояв там. Це був його голос. Та вона, як налякана пташка, підібгавши ноги в колінах, сиділа і мовчала в кутку кімнати. 

— Я знаю, ти вдома…

Зрештою, вона подумала про те, що це може розбудити її матір. А тоді все стане ще гіршим. Вона почне питати, що сталося, пристане…краще уже вийти до Дена. 

Як тільки вона вийшла, Ден кілька секунд дивився на неї. Софі ж несміливо переминалася з ноги на ногу. Допоки він не підійшов і не притис її до себе. Це були щирі обійми з його сторони, ніби як співчуття…ніяк не відраза і не жалість. Так їй відчувалося.

— Вибач…будь ласка, вибач, — шепотів їй Ден на вухо, при цьому обережно гладячи по волоссі. 

— Ти маєш знати…Дене…– наважилася на сповідь Софія, — Те..те, що сказала твоя мати….

— Ти не маєш до цього жодного стосунку, Софі. Просто розкажи мені…чому, чому вона так думає? 

— Ти справді нічого не знаєш? — в очах Софії стояли сльози, їй не хотілося про це говорити. 

— Я хочу почути твою версію, а не лише версію моєї мами…у кожного своя правда, адже так? Мене цікавить твоя, — ці слова хлопець промовив дещо стриманіше, хоч і відчувалося, що щиро.

— Гаразд. Гаразд…поговоримо, Дене. Але йдемо кудись звідси…будь ласка.

В машині хлопця на Софію чекав теплий плед та термос з кавою. І Ден, звісно. Хлопець виглядав, як завжди привітним та відкритим. Софі спершу знову дивилася на нього кілька секунд, а тоді всміхнувшись собі під носа відвела погляд. 

— Лікарю Софіє Артурівно, не ховайте від мене своє обличчя, адже воно мені дуже подобається, – вирішив підбадьорити її хлопець.

Софія пригадала, що цю ж фразу Ден говорив їй в день зустрічі. Тоді поправді вона і не думала, що між нею і цим пацієнтом з палати номер шість, таки будуть якісь стосунки. 

— Але навряд чи тобі подобається щось іще в мені крім цього, – стримано всміхнулася Софа.

— Може мені й не до душі ця правда, але вона ж не твоя…Софі…

Кілька секунд мовчання. А тоді Ден озирнувся на заднє сидіння автівки й дістав звідти Софіїні туфлі, які вона, як Попелюшка залишила у його домі. Там же був і її теплий верхній одяг. 

— Здається, ти загубила свої туфлі, — зберігав грайливість у голосі Ден.

— Так, — гірко всміхнулася Софа, — А ще шубку, дякую. 

Після кількох секунд паузи, сказала:

— Моя мама таки була жінкою легкої поведінки, — вичавила з себе Софа та гірко всміхнулася, — Я довгий час не знала цього, тато не любив підіймати цю тему. Очевидно, він хотів вберегти і маму і мене. Я не рідко чула у свою сторону якісь криві словечка…чи то натяки, але нікому не вистачало сміливості відкрити мені цю правду. Нікому окрім мого друга. Лише в Алена стало духу розповісти мені. Після цього…десь в глибині душі я образилася і на нього. Знаю, то парадокс, але…ось я така, — Софа була щирою. Гіркі сльози текли з її очей, і вона не переймалася тим, як виглядає. 

— Але чому, Софіє, чому вона це робила? 

— Батьки моєї матері..ну ті що рідні, були наркоманами. Коли їй було шість, вони померли від передозування. В той день опіку над нею вирішила взяти сусідка. Мама, як мале дитя, сприймала її як рятівницю, вбачала у ній матір…а та бачила у моїй мамі просто інструмент для досягнення своїх цілей. Вона взяла її під опіку лише ради того, щоб зробити засобом свого доходу. Сам розумієш які основи та проклятуща закладала у ній — легкі гроші, краса. Звісно з віком моя мама все зрозуміла, але було вже пізно. Клавдія, уже посадила її на свій ланцюг. 

— Мені так прикро…Софі,  — взяв її за руку Ден.

— У мами була молодша сестра, яка хворіла на ДЦП. І щоб підтримувати нормальне життя для неї, звісно, потрібні були гроші. Клавдія розділила їх…у моєї мами нікого не було, окрім неї, розумієш? А потім усе ще більше ускладнилося, бо мама закохалася в мого батька, завагітніла Мішелем. Лиш з часом їй вдалося вирватися з цих пут. 

— Схоже у неї просто не було вибору, — обережно стис долоню Софії Ден. 

— Як і в мене тепер. У мене немає вибору не бути її донькою. Тож…все, що сказала твоя мама — правда. 

— Це була правда про твою матір, але не про тебе…Софі. 

— Ти так не думаєш, Дене, – випалила Софія,  “Я бачу це в твоїх очах” – додала подумки. Але я ніколи не бачила такого в очах Алена…

— Гаразд…мені важко усвідомити це, але не просто через ту причину, що твоя мати була…ну…Усе дещо складніше. 

Раптом Софію скував страх. Вона відчула якісь важкі ланцюги у своїй душі практично фізично.

— Пам'ятаєш..я розказував тобі про те, що мій батько зраджував мою маму. Це звісно, було ще до твого, і тим паче мого, народження. Але ти повинна це знати…він зраджував їй з твоєю матір'ю. 

Почути таку правду Софія була не готовою. Вона хутко скинула з себе плед і відкривши дверцята машини кинулася втікати. Знову. Благо, вони з Деном нікуди не їздили, тож повернулася вона додому вже кілька хвилин. Гірке розчарування, чи то радше якийсь гніт заліг в її душі. Він душив її гіркими сльозами, змушуючи раз за разом здригатися в гучному плачі. 

###