44. Відстав келих

— Що ж…— взяв келих до рук Ден, коли захеканим повернувся до дому. Його матір сідла на тому ж самому місці та виглядала задоволеною, — Маю визнати, мамо, ти сьогодні була на висоті, — підняв келих в руці Ден перш ніж випити його вміст. 

— То не знайшов її? — вирішила перепитати Таїсія Дмитрівна. 

— Ні…не зміг…або вона не захотіла, — знизав плечима Ден, перш ніж сісти поруч з матір'ю, — Думаю друге. Ні…я певен, що друге. Однозначно Софія стояла десь причаївшись за деревом, — кутиком губ, всміхнувся хлопець. 

— І як тобі…після всього? — взяла келих собі до рук і Таїсія.

— Ти знаєш, мамо, що я не якийсь паскудник…і нікому за просто так у душу би не плюнув. Але хтось мав заплати за твоє зруйноване життя. А Софія…вона давно вважала себе королевою, яку хтось мав попустити, то чому б це було зробити не нам? — чокнувся келихом з матір'ю хлопець. 

— Мені сподобався вираз її обличчя, Дене, — задоволено всміхнулася його мати, — Вона виглядала розгубленою і приниженою. Цього моменту я чекала так довго…Але й ти й сам бачив…вона ж своєю матір'ю практично одне обличчя. 

— Вона виглядала розгубленою і приниженою всього кілька секунд, допоки не втекла. А ти…ти так почувалася кілька років…мам, — обережно взяв її за руку Ден, — Кілька років, поки мій батько зраджував тобі з її матір'ю-повією. Хтось мав заплатити за це..за нашу зруйновану сім'ю. Її мати забрала твою гідність. Таке не пробачають. Зради мало хто здатний пробачити..Але ти права, зі своєю матір'ю вона таки дуже схожа. Легковажна…поцілувати людину, яку бачиш вперше у житті - дурний вчинок, але ніяк не сміливий. 

— Ти правий, Дене, — лагідно торкнулася обличчя сина жінка. 

— Я прожив без тебе своє дитинство…вона ж з маленьку пестилася в любові обох батьків, — сумно сказав Ден. 

Таїсія Дмитрівна завжди вважала свою сім'ю зразковою. І вона такою і була. Вона і її чоловік жили душа у душу…допоки на якомусь заході її чоловік не поглянув на дивну гостю. На незнайомій йому жінці була розкішна червона сукня, коротке чорне волосся було вкладено ідеально. Все в тій жінці було таким…навіть її червоний манікюр, який безумовно робив її ефектною і частково натякав на те…ким вона є. 

Спершу Таїсія відмовлялася вірити у те, що її чоловік — Захар, здатний їй зрадити. Здавалося таке може спіткати якусь іншу сім'ю, але точно не їхню. Та потім зради стали занадто очевидними, щоб на них можна було закрити очі. Це був не одноразовий візит до тієї жінки. Він зробив ту жінку своєю коханкою. Ба більше, гроші, які йшли на утримання цієї коханки мали належати їй — законній дружині. У кожен вечір, коли Захара не було вдома, кожен вечір, який довелося Таїсії провести на самоті, жінка ридала. На той час у неї не було ніякою розради й спільних дітей теж не було. Розлучення Таїсія не хотіла, бо чоловіка любила і все сподівалася, що раптове захоплення Захара минеться з часом. Згодом розрадою для неї став такий же самотній келих…потім два келихи…потім три. А потім вона зрозуміла, що залежна не лише від чоловіка, але й від алкоголю. Зрештою, все закінчилося тим, що коханка сама кинула Захара, знайшовши для себе, ймовірно, когось заможнішого. Відтак Захар таки отямився і залишився поряд з Таїсією, але от і залежність її теж залишилася. Кілька років жінка намагалася кинути згубну звичку пити, навіть пролікувалася у наркоцентрі, приховуючи усе від рідних. Але жіночий алкоголізм штука маловиліковна. Зрештою їй допоміг новий стимул — вагітність Деном. Перші його дитячі роки Таїсія трималася, але коли Дену виповнилося три вона знову зірвалась і запиячила. Запій тривав кілька років. Зрештою, коли Дену виповнилося десять, Таїсія змогла поставити остаточну крапку і таки обрала сім'ю. І ось уже одинадцять років вона тамувала в собі неймовірне бажання пригубитися до склянки. А ще її тримало бажання відплати. Ні, їй не хотілося нікого вбивати, жінка просто хотіла, щоб Віра на власній шкурі відчула, як то жити у приниженні, коли забирають найдорожче. Коли дитина, яку любиш, платить за помилки батьків. 

— І тобі її не шкода, Дене? — потяглася за ще одним келихом Таїсія. 

— А хто жалів тебе, мамо? — відповів запитанням на запитання Ден, — І не налягай на алкоголь, — додав стримано, з ніжністю в голосі, — Будь ласка, мам.

Таїсія кілька секунд вагалася, але зрештою відставила келих. Ден полегшено зітхнув. 

— Я майже певен, що вона зараз з Аленом. Плачеться у нього на грудях. Вона завжди так робить, – знову всміхнувся Ден кутиком губ. 

— Думаєш вона любить його? 

— Певен. Я зрозумів це ще в перший день. 

— До речі про той перший день…мені прикро, що це ДТП спіткало тебе. 

— Ну я звісно планував у той день познайомитися з Софією, але під моцик Алена вже точно не хотів потрапити, — пригадав Ден події того дня, — Хоча…знаєш, мам, усе вийшло навіть на краще. Моя кульгавість у наслідку ще більше схилила Софію до мене. 

— Що ж наша гра була не довгою, — сумно підтисла губи його матір, — Проте маю визнати цей момент її падіння, я не забуду ніколи…Заради цього моменту я жила!

— Ще пограємо трохи…мамо. 

— Думаєш після цього вона захоче спілкуватися з тобою?

— Софія занадто горда, щоб визнати очевидне, мамочко. Тож вона може й поплаче в Алена на плечі, але точно не скаже йому правди. Ці двоє взагалі ще мають дякувати, що я їх підштовхую один до одного. 

— А тобі вона подобається? 

— Так, — стенув плечима Ден, — Але я б не зміг покохати доньку жінки, яка зруйнувала життя моїх батьків. Ти зрощувала свою помсту двадцять один рік, мам. І ти сама говорила, що це страва яка має подаватись холодною, а ти у нас розумієшся на кухні, — підморгнув син до матері. 

— І як будеш діяти далі? 

— Я буду чесним…певен моя правда додасть тягаря до її правди. Зрештою, у кожного з нас своя правда. Я хочу почути її…

###