43. Ти любиш не його

Софія нарешті розслабилася і пригадала усе, що трапилося годину тому. Приємний вечір…Ден..гарний будинок…білява жінка..і її слова. Гірке розчарування розлилося серединою, змушуючи дівчину плакати. Сльози одна за одною котилися з її очей і Софа не могла наважитися говорити. Вона відчувала, як руки Алена обіймають її тісніше…він намагався відчути, чи то радше зрозуміти її біль.

— Пам'ятаєш як у четвертому класі я втекла з дому? 

— Угу…— мугикнув Ален, — Я знайшов тебе під ялинкою в парку. Ти сиділа там і тремтіла, як той заєць. 

— Так…тоді в школі я вперше дізналася ким була моя мама…

— Діти бувають жорстокими, Софі…

— Це правда жорстока, Алене. Знаєш, я ж тоді довідалася правду не від дітей…а від вчительки. Вона завжди ставилася до мене з холодком, чи якось незрозумілою неприязню, часто занижувала оцінки…я думала, що справа в мені. Що я не достатньо старанна, не так себе веду, чи не достатньо розумна. А виявилося вона зневажала мене через мою маму…

— Ох…Софі. Люди просто не знали насправді нічого про неї та її життя.

— Та невже, Алене?! — різко відсторонилася від друга Софа. Вона підсвідомо розуміла — Ален намагається її підтримати, але образа душила її. Ален поняття немає, як це..як їй було з цим жити…— Думаєш правда щось би змінила? Ця правда не змінює іншої правди…Та навіть твій батько довго дивився на мою мама скоса…і зараз ще дивиться…— в дівчині говорив відчай і вона ніяк не могла зупинити потік сліз з очей. 

— Мій батько багато в чому буває не правий і судить передчасно, але я певен, що….

— Ти не можеш бути певен..

— Софі, я кажу тобі, що я певен.

— Ні! — закрила вуха руками Софа, як мала дівчинка, — Ти не можеш бути певен! Ти нічого не розумієш! Ти ніколи не відчував такого, як я!! Ніколи!! — Софія кричала і їй було важко себе опанувати. Емоції брали над нею гору і вона не могла заспокоїтися, — Бо сьогодні я одягла цю розкішну сукню, розпустила волосся, зробила святковий макіяж…щоб бути гарною. Щоб сподобатися його батькам, щоб подобатися йому. А коли я прийшла в його дім, його мати назвала мене повією! Вона сказала, що я така ж як моя мати! Вона облила мене брудом!! Я стояла і почувалася голою!! Ти знаєш як то, Алене?! О..ні ти не знаєш. Тобі цього не зрозуміти. Це повторюється зі мною щоразу..знову….весь час!! — сльози Софії не зупинялися, а вона стояла навпроти Алена і кричала йому то все в обличчя. Ніби це її друг винен у всіх її бідах…ніби це він. Хоча він ніколи не був винен ні в чому з цього.

— Кицюню…тобі треба заспокоїтися, — намагався вгамувати дівчину Ален новою порцією обіймів, проте Софа грубо відштовхнула його від себе, — А що Ден? 

— Ден…здається нічого не знав. Він шукав мене..там у лісі..та я не могла його бачити прямо тоді…

Кілька секунд вона ще ревіла і голосно шморгала носом..допоки її погляд не завмер на Алені. Вона просто стояла і дивилася йому в очі. 

— Поцілуй мене, Алене…

Раптом їй нестерпно захотілося сама цього. Щоб Ален поцілував її. Не як друг. Може це звучало занадто гостро і грубо, а вимагало насправді ніжної дії. Але Софа часто говорила щось гостре, а тоді вже думала. 

— Софі…ти…

“І чого ж він думає? Чого зволікає? Чим довше він те робить, тим ще нижче почувається вона! Ніби якась попрошайка, що розраховує отримати чиюсь милість!”

— Алене, поцілуй мене! Я хочу, щоб ти це зробив!! — перейшла на крик Софа, легко таранячи кулаками об його грудину, — Давай.

— Софі, — схопив її за плечі друг, — Заспокойся! — заглянув він їй в очі, — У тебе істерика. В тобі зараз говорить відчай. Але чи ти хочеш цього насправді? Я…я не хочу скористатися твоїм вразливим станом…чуєш? Подумай..як то буде стосовно Дена…він же подобається тобі. Ти ж завтра шкодуватимеш про це.

“А ну ось!! Ален включив свого праведника! Ну і пішов він до дупи!! Пішов він до дупи!!”

— Я не хочу робити щось чого ти не хочеш..або через що ти завтра пошлеш мене до дупи…Софі…

— А якщо я сама не знаю чого хочу, — видала Софа при цьому голосно нервово розсміявшись, — Уявляєш? Так буває. Але одне є знаю точно…ти ніколи не будеш мені більше ніж друг!! Ніколи..чуєш! 

— Угу…просто раб.

— Так, просто раб! Світ якого має крутитися навколо його королеви, яку він ніколи не отримає!! 

Софія говорила всі ті гострі слова очікуючи якось реакції від Алена. Заперечення, обурення, прохання, образа…але натомість Ален стояв непорушно, ніби він просто був стіною, до якої не доходили усі її слова. А що гірше не проходили крізь самого Алена. 

— Кава вже холодна, — сказав він прохолодним тоном, — Ти не любиш таку пити…тож твій раб піде і зробить тобі нову. Гарячу! – видав друг з сарказмом і вийшов з кімнати прихопивши горня. 

Софа так і стояла посеред кімнати, обіймаючи себе за плечі. Новий напад плачу на кілька секунд заволодів нею, а тоді вона опанувала себе і обтерши сльози голосно гупнула на диван. Ален повернувся за кілька хвилин з новою кавою. Напій пахнув дуже приємно…не схоже що Ален наплював їй у каву…цей праведник навіть на це не здатний! Тож Софа лиш скупо всміхнулася йому і продовжила: 

— Знаєш, Алене, я все життя удавала, що правда моїх батьків мене ніяк не зачіпає. Я казала мамі не раз, що вона у мене сама краща і це правда. Але щоразу, як хтось говорив на мене криве слово через неї..я ридала. Ти був єдиним, кого дійсно ця правда ніяк не хвилювала…

— Кицюню…просто відпусти це.

— Я намагаюся…намагаюся, Алене. Але щоразу знайдеться хтось, хто опустить мене з небес на землю. 

— Ну…принаймні для мене ти завжди будеш королевою, — Софі всміхнулася від цієї його фрази. 

— Це радує…але не дуже, Алене…

— Я думаю ти не любиш Дена…, — раптово впала на дівчину фраза Алена. Її наче знову роздягли і поставили стояти на морозі. 

— Що? 

— Ти прекрасно почула, що я сказав, — заграв жовнами Ален.

— І кого ж я люблю по твоєму, Алене?! — злісно блиснула на нього дівчина, але серце її гатило як шалене.