42. Що сталося, кицюню?

Софія погано пам'ятала, що було опісля…Але вона чітко пам'ятала оте бридке відчуття після того одного речення матері Дена. Ті слова відчувалися, як відро помиїв, які хлюпнули їй прямо в обличчя, змушуючи стояти так і смердіти…А стояти з тим огидним відчуттям їй не хотілося. Тож вона не придумала нічого кращого, як просто утекти. Вона чітко пам'ятала, як Ден кинувся за нею слідом. Як відчайдушно намагався її наздогнати. Але слова його матері, що летіли їй у спину, наче додавали їй швидкості. І вона бігла…бігла. Тікала.

“Ти глянь…вона ж навіть одягнена, як шльондра!” 

Софа зупинилися лиш коли остаточно зрозуміла, що Дену її не наздогнати. Він втратив її з поля зору, проте вона й сама погано розуміла, де вона. А ноги пекли від того, що були босими. Туфлі залишилися там…у будинку батьків хлопця. Та й на тих підборах їй далеко було не втекти. Попелюшку прогнали з балу ще до початку. І їй ніколи не бути королевою…

“Ще й губи та нігті червоні. Все як у повій. Вульгарщина!”

Дівчина міцно закривши вуха руками, ніби досі чула ті слова. Сльози все ще бігли з очей…розмазуючи макіяж. Босі ноги горіли вогнем від холодної мерзлої землі. І кому тепер вона може довіритись у такому вразливому стані? Тепер, коли на самому дні? Коли виглядає як найбільша халепа землі, або ж справді як повія, яку викинули з борделю? 

“Чи ти думав, сину, я не дізнаюся хто вона? Легкодоступна…яка віддасться любому, у кого є гроші!”

Опанувавши себе, Софа обтерла сльози. Лиш тепер відчула, що змерзла надзвичайно сильно. Будинок батьків Дена був трохи за містом, тож вона була зовсім одна…десь серед дороги. Вона стояла і думала, кого ж їй покликати на допомогу? Найперше подзвонила б батькові, та його немає вже. Від цього нова порція сліз нахлинула на очі. Мама…якщо чесно їй не хотілося після цього до неї дзвонити. Не після цього відра помиїв…, а от Ален. Так, їй нестерпно хотілося подзвонити саме до нього. 

— Софі! — почувся десь голос Дена.

Хлопець хвилювався за неї. Проте Софія ще не була готовою говорити з ним. Ні, точно не тепер…не сьогодні…не цієї ночі. Не після тих фраз його матері. Тож, причаївшись за деревом, вона принишкла, щоб  він її не знайшов. Нехай іде…іде…

Діставши телефон, вона побачила десять пропущених від Дена. 

— Вибач…не можу, Дене. Не можу з тобою говорити зараз…не маю сил…, — прошепотіла собі під носа. 

— Софі…Софія! — почула вона голос Дена, десь поміж дерев. Ймовірно, її хлопець шукав її, — Господи, де ж ти можеш бути? — голос Дена віддавав тривогою. 

Зуби Софи цокотіли, нагадуючи, що їй терміново треба зігрітися. Згодом голос хлопця стих, ймовірно він пішов. Після кількох секунд вагань, вона таки набрала до друга. 

— Алене…Алене…— прошепотіла у слухавку, проте їй відповів зовсім не друг:

— Це не Ален. Це Христина. 

“Ну і пішов ти до задниці, Алене! Разом зі своєю Христиною!”

Нова порція сліз полилася з очей, нагадуючи їй, яка ж вона нікчема. Брат у Парижі. Тож і залишається або до мами, або вдруге дзвонити до Алена. Але в обох випадках доведеться наступити на горло своїй гордині. А це вона не звикла робити. Але за кілька хвилин друг подзвонив їй сам.

— Кицюню…ти в порядку? — його голос, як рятівне коло, від якого вона ще глибше тонула. Який парадокс! 

— Ні…

— Просто скажи, де ти…

Софа намагалася якнайточніше пояснити своє місцеперебування. Ален приїхав доволі швидко, але в її стані це очікування видавалося самою вічністю. 

— Кицюню…виглядаєш так собі, — скривився Ален, тільки вийшовши з автівки. Софія ж попри цокотіння зубів, спромоглася невдоволено прицмокнути, — А якби був мороз…могла би взагалі дуба дати.

Ага, ось вони його правильні повчання. Зловтішання з її стану. І чого тільки вона до нього дзвонила!? Все це витало в її голові зі швидкістю блискавок, аж доки Ален не підійшов до неї та несподівано не схопив на руки. Софа відчула як її тіло притислося до його. Це було для неї несподіванкою, і вона вже збиралася якось це відкоментувати, але Ален її випередив:

– Не говори..поки що, не трать сили, — після цієї фрази, вона уп'ялася в його обличчя чіпким поглядом, а друг всміхнувся кутиком губ і додав: – І не дивився так на мене, бо я тебе лякаюся, – підморгнув.

А..ну ось! Таки не втримався від підколу! Явно натякав на її “прекрасний" макіяж, що нагадував мазанину невідомого Пікассо. 

В машині відразу повіяло теплом. Софа навіть на мить прикрила очі, від цього бодай малого тепла. А коли розплющила, друг був практично голий. А якщо точніше в одних трусах. 

— Господи, Софі, кажу не витріщайся на мене, бо оті твої темні кола під очима від туші, як кратері на місяці. Гляди поглинуть мене і все…

Софа ж концентрувалася на інших кратерах, які були на торсі друга. Було незвично бачити Алена ось таким…напіводягнутим…чи напівроздягнутим, як правильно? 

— І ось, — простягнув їй Ален свій одяг, — Одягайся в це. І то хутко! 

— Тоді вийди! — буркнула Софа, — Я…я…не можу при тобі роздягатися! 

— Вийти? – брови Алена здивовано поповзли вгору, — Ось так? У такому вигляді? 

— А що такого, Алене? Там і так нікого немає! 

— Там холодно, — скривився друг.

— Ну потерпиш..

— Кицюню, — закотив очі друг, — Ти ж тільки що там була…і відчувала, як там зимно. Невже хочеш обректи мене на такі страждання? — кривився друг…чи то радше кривлявся, як мала дитина. 

— Всього на кілька секунд…

— Ні, — впевнено заявив друг, ще й хитро очима блиснув, — Моя машина, мої правила. Тож давай хутчіш, а то ми дамо тут дуба у двох. 

— Тоді закрий очі!! — крикнула Софа. 

— Гаразд, і навіть обіцяю майже не підглядати.

Як тільки друг закрив очі, Софа відразу ж кинулася знімати сукню. Але замок, як якийсь проклятий, не розстібався. Щоб йому було добре, тому замку! 

— Кицюню, — розплющив одне око Ален, і скривився, – Ти все ще одягнена…я думав спіймати момент.

Паскудник!