41. Казкові миті хвилювання...

— Загадуй бажання, Софі, — всміхнувся до дівчини Ден, коли її бенгальський вогник уже практично догорав. 

— А ти? — перевела захоплений погляд з блискучих іскорок на Дена Софія.

 В напівтемряві, з грою тіней на обличчі, її хлопець виглядав ще більш привабливим. Якою ж дурнею було говорити йому при зустрічі, що у нього занадто солодке обличчя і по ньому хочеться проїхатися перцем чилі. Хоча, якщо взяти до уваги той факт, що перцем чилі є вона сама, то чому б і ні? 

— А я вже загадав, — і ця його посмішка. Весь час ще привабливіша…ніби Ден дорослішає разом з нею і дозріває, як стиглий і такий солодкий плід. 

— І що ж ти загадав? — хитро всміхнулася Софа, — Хоча ні…не кажи! Не кажи, а то не збудеться, — потяглися її долоньки, щоб закрити йому рота. 

— Чому ж? — прошепотів крізь її долоню Ден, — Усе збулося…— забрав він її долоні й хутко поцілував дівочі пальці, — Моє найбільше бажання ти, Софі. 

Софія кілька секунд дивилася Дену у вічі…ніби причарована. Так, він їй дуже сильно подобався!

— Це все так романтично, Дене, — всміхнулася Софа і втиснулась шиєю у плечі. 

— Романтично що? — цього разу Деновий чмок припав на її плече.

— Ну ти…я…ми…вся ця святкова атмосфера навколо. Мені здається, що ідеальніших митей бути не може. Хіба що ті, які я проводила з власною сім'єю. 

— Ти завжди святкувала Новий Рік з батьками?

— Угу…мені здавалося, що то родинне свято. Наша сім'я плюс сім'я Алена. 

— Чому ж цього року ти святкуєш його зі мною? 

— Тато помер. Брат поїхав з дядьком Степаном до Парижу. Ален з Христиною. Мама пішла до Віри. А я…я навіть не мала до кого притулится крім тебе, Дене. Тому я дуже зраділа, коли ти сказав, що ти хочеш познайомити зі своїми батьками сьогодні. 

— Вони тобі сподобаються, а ти їм…я певен. Їдемо? 

— Угу…давай. 

Софія почувала себе спокійно поруч з Деном. Їй хотілося горнутися до нього, обіймати, цілувати палко…і ніжно. Такого поруч з Аленом вона не відчувала. З другом в душі все горіло, здіймалося як магнетична лава. 

— До речі, забув сказати. Ти сьогодні просто неперевершена, Софі. 

Софія всміхнулася. На ній була червона обтисла сукня, що ледь прикривала коліна. Волосся розпущене. Червона помада. Стримано, проте водночас вишукано. Зазвичай вона не любила наряджатися, і ходила у джинсах і якихось светрах. Але сьогодні їй хотілося виглядати красиво. Найперше для свого хлопця. 

— Дякую, — відповіла дівчина, заправляючи локон за вушко. 

— Мені здається, що до твого образу пасуватимуть червоні троянди, — підморгнув Ден. 

— До мого образу пасуватиме такий красунчик, як ти, — розсміялася Софа.

— Я думаю троянди не будуть зайвими. Хочу, щоб ти у всьому була королевою. 

За кілька хвилин вони вже були у квітковому. А флористики збирали для Софії букет. Найкращі троянди з насиченими червоними пелюстками тісно лягали одна на одну. А сама Софія і справді почувалася на висоті. Нарешті смарагдова стрічка з принтом Love обвила зелені стебла, формуючи готовий букет. 

— Працюєте так пізно? — здивувалася Софа, — Напередодні новорічної ночі. 

Флористика лиш всміхнулася і поглянула на Дена, ніби чекаючи його схвалення на відповідь:

— Поправді, ми уже не працювали. Але ваш хлопець вміє вмовляти. А тепер я бачу вас, — простягла флористика Софії букет, — І розумію ради кого він так старався. Ви дійсно неймовірні. 

— Дякую, — зашарілася Софа. Але насправді їй дійсно личили ці квіти. Такі гарячі й гострі, як і вона, — А мамі? 

— Хочеш, щоб я взяв ще твоїй мамі букет?

— Ні, не моїй. Своїй мамі, Дене. А то якось буде..ну не знаю, я прийду з букетом, а їй? 

Ден кілька секунд дивився на Софі, а тоді всміхнувся. 

— Маєш рацію, мій солодкий перець чилі, мами то святе, — підморгнув Ден флостці, а затим і самій Софі, – Ще один букет.

— Теж червоні троянди? 

— Ні..мамі не подобаються троянди, — заперечив Ден, — Краще гортензії.

— О, моя мама теж обожнює гортензії, — оживилась Софія. Десь підсвідомо її інтуїція підказувала — їхні мами схожі.

— Точно, — всміхнувся Ден, — Тоді ще два букети гортензій, — поцілував він Софію в щоку. 

За пів години вони вже були коло дому батьків Дена. Будинок виглядав розкішно — світла велика споруда з навколишнім садом. А подвір'я просто казка, бо то тут.. то там світили яскраві гірлянди. Дівчина ледь не з відкритим ротом оглядала усю цю красу..і якийсь внутрішній голос невпинно шепотів їй: ти королева! Так, Софіє Мищенко ти королева. А навколо тебе справжня казка. 

— Ого, тут так чарівно, — прошепотіла вона, тримаючи Дена за руку. 

— Згоден. Це мамине хобі..від недавньої пори. 

— Твоя мама просто чарівниця. 

— З цим теж згоден, — всміхнувся Ден, легко підштовхнувши Софію за плечі. 

Уже на порозі будинку Софія відчула, що хвилювання таки почало брати над нею гору. Легкі дрижаки бігали її тілом. 

— Не хвилюйся, Софі. Ти виглядаєш розкішно, у мене хороші батьки, і я зроблю все, щоб ти була моєю королевою. Все буде добре…— легкі, але такі бажані обійми Дена і справді допомогли Софії розслабитися і зняли напругу. 

— Дякую…ходімо!

Взявшись за руки вони подзвонили у двері. Відчинила їм привітна жінка середніх років, ймовірно якась домашня робітниця сім'ї. Кожен новий крок додав Софії впевненості…ніби вона вже вдома..ніби вона вже у сім'ї. Вони зупинилися у великій кімнаті. Тут все теж було казковим — великий камін, пишна ялинка оздоблена вишуканими іграшками, а найбільшою окрасою кімнати явно була мати Дена. Вона сиділа у білому м'якому кріслі й привітно всміхалася. На вигляд їй було років не більше п'ятдесяти, хоча можливо так здавалося через те, що вона була доглянутою. 

— Вітаю, — привітно та дружньо всміхнулася Софія зупиняючись перед жінкою та простягаючи їй букет, — Я Софія.

Жінка кілька секунд дивилася на дівчину з ніг до голови, допоки не перевела погляд на власного сина і сказала: