39. Я ревную його...

— Дене, ти любиш мене? — запитала Софія, коли вона вже була у машині свого хлопця. 

Тепер вона дивилася на Дена. Він виглядав, як повна протилежність Алена. Більш м'які риси обличчя…зовсім не суворі, радше навпаки занадто ніжні…навіть солодкі. Густющі брови й такі ж вії. Тонкі вуста і вилиці. А ще ці ямочки, коли він посміхається. Все це надзвичайно подобалося Софії. Їй хотілося, щоб Ден її любив. Їй це подобалося. Себе дівчина ніколи не вважала особливо гарною. Так, хоч і часто поводилася вона, як вередлива королева, але в душі відчувала — вона зовсім не така. 

— Соф, щось сталося? Тебе щось турбує? — стривожено глянув на неї хлопець. 

Ну й от чому Ален не поводиться так? Тільки й вміє що знущатися з неї! 

— Ні…нічого, — абсолютно точно збрехала Софі, адже у неї було відчуття, що їй харкнули у душу. Хоча нічого ж не сталося насправді. 

— Точно? — і чому Ден так пильно дивитися на неї? Ніби щось відчуває, але як завжди мовчить, — Це пов'язано з Аленом? — а ні, не мовчить. 

— Ні…тобто так, — щиро зізналася, — Просто у мене є дурна звичка ревнувати його ще з дитинства. 

Ден на це всміхнувся кутиком губ. Кілька секунд мовчав, а потім сказав: 

— Знаєш..в такі моменти я теж ревную. Жахливо тебе ревную, мій солодкий перець чилі…

Софія бачила, що Ден і справді це відчуває. По тому як він сильніше стискав кермо, по тому як зосереджено слідкував за дорогою. По тому як дивився будь куди, тільки б не на неї…

— Ти не відповів…Дене…— наполегливо дивилася на нього дівчина.

— Хіба ні? Мені здавалося це було очевидним….

Софія всміхнулася. Так, це було очевидним. Ден був очевидним, на відміну від клятого Алена! 

— Але якщо так бажаєш, то я скажу. Я кохаю тебе, Софіє. 

Від цих слів Софії приємно смикнуло за грудиною. Ден виглядав спантеличеним. Як і вона сама, зрештою. Але вона мала визнати сама перед собою – її хлопець, наразі, був єдиною людиною, з якою вона не боялася бути щирою. Вона не боялася сказати йому будь-що..про будь-кого. 

— А ти…ти мене любиш, Софі? 

Складне запитання. А можна любити обох? Чи можливо когось вона любить не по-справжньому? Чи подобається їй Ден? Так! Чи хотіла б вона розділити з ним майбутнє — цілком так! Чи подобаються їй його дотики, жести, зовнішність, тіло та душа? Однозначно так! Але чи кохає вона його? 

— Скажи мені Дене ти…ти відчуваєш, що я люблю тебе? 

— Я відчуваю, що я не байдужий тобі. І точно більше ніж друг, але я не певен чи ти взагалі хочеш кохати мене…

— Я хочу…дуже хочу. Довіряти тобі…любити тебе…кохати тебе, Дене.

Ця розмова була дійсно щирою з її сторони. Софі відчувала, що вразлива... що відкрита повністю. 

— Я не можу заборонити тобі бачитися з Аленом. Хоч і надзвичайно сильно того бажаю, — всміхнувся Ден, зупинивши автівку. Його обличчя застигло від кількох міліметрах від обличчя дівчини. Чорні очі дивилися не просто на неї, вони дивилися крізь…в саму середину, — Радше попрошу тебе бачитися частіше зі мною, мій солодкий перець чилі. Щоб я міг тримати тебе за руку, цілувати твої губи…просто бути поруч з тобою. У небі чи на землі, щоб ти вірила мені…

— Я вірю тобі як нікому до цього, — щиро сказала Софі, — Раніше так сильно довіряла лиш батькові, але тепер його немає…тож…

— Ну бути в статусі батька для тебе мені замало, — всміхнувся Ден, а разом з ним і Софа.

— Ти для цього занадто молодий…

— Згоден, — всміхнувся їй Ден практично у губи, — Хочу бути у статусі коханої людини для тебе, — долоня хлопця лягла на грудину Софі. Легкими дотиками пальців він розстебнув їй куртку, щоб дістатися до кулончика. Кілька обертів пальцями та маленький перчик чилі був у його долоні, а обличчя Софі близько…як ніколи. 

— Обожнюю коли ти так робиш…— піддалася йому Софія.

— А я обожнюю тебе…попри те, що ти така пекуча, Софі….— сказав Ден, перш ніж поцілувати її. 

###