38. Довіра, кицюню

— То, кицюню, ти сказала Дену, що ми з тобою йдемо танцювати? — запитав Ален Софію, коли та вийшла з дому, щоб сісти в машину. 

— І тобі привіт, Алене. Ні, не сказала! — роздратовано фиркнула.

Нестерпно! Оце ще треба так вміти, як Ален, уже з порогу гнівати її! Та що ж йому не йметься з тим Деном! Та яка йому різниця сказала я про те своєму хлопцю, чи ні?! 

— Кицюню, — скривив обличчя Ален, підходячи ближче, щоб чмокнути її у щічку, — Ми ж про це говорили, чи хіба ні? 

— Ден був би не проти, Алене! І все на тому.

— Ну я б на його місці був би проти, щоб який дружок-лапушок торкався моєї дівчини, — констатував друг.

— А ти не на його місці, то ж заткайся, Алене! — фиркнула Софа зупинившись перед дверцятами автівки.

— Та маєш рацію, у тебе цей малий геть не ревнивий, — визнав Ален.

— Ну от…

— Це може означати дві речі. Або він тебе не любить, — жартував і водночас дратував Софу Ален, за що отримав стусана, — Або він ще не тямить до кого варто ревнувати, а до кого ні. 

— До тебе точно не варто! — кинула недбало Софія і сама собі відчинила двері автівки. 

— Королево, а чого ж ви так поспішаєте? — розсміявся Ален, — Я б відчинив вам ті дверцята. 

Софія проігнорувала цю фразу друга. Ще б самого друга так ігнорувати навчитися. Та поки щось ніяк не виходить. 

— А де ми будемо танцювати? — запитала дівчина, коли вони рушили. 

— У студії Христини. 

Ця відповідь вибила Софію з колії. Христина! Ця дивна дівчина була для Софії наче з іншої планети. Завжди стримана, така ж як і сам Ален. Софія втямити не могла, як можна було пробачити того, хто кинув тебе за три дні до весілля, а тепер поводиться так, наче нічого не було. А якби й з нею таке трапилося? Одна думка про це вводила її у тваринний страх і відштовхувало від Алена пружиною. 

— Це називається довірою, кицюню. Але ви з Деном ще до такого не доросли, — всміхнувся Ален собі під носа. 

Софія ж вперто це все ігнорувала і намагалася зберігати витримку. Але яке там, все її терпіння нестримно неслося кудись до задниці! 

— Слухай, кицюню, а що це так смердить? — почав кумедно рухати носом друг, — Наче тут наригав якийсь верблюд…

А ось і остання крапля! Софія навмисне напшикалася новими духами, які їй подарував Ден. Їй подобався їхній запах. Він був не солодким і не свіжим, а навпаки трохи різкуватим, підкреслюючи її характер. Вона зробила це, щоб Ален запитав, що це так приємно від неї пахне…можливо під час їх близького конекту у танці; але що робить цей паршивець зараз? Питає, що це так смердить?! 

— Верблюд? — скривилася Софа ніби не розуміючи про що він. 

— Угу….— кривився Ален, — При чому мокрошерстий..ти колись чула як смердять мокрі верблюди? Ні? — зобразив здивування Ален, — Я думаю, що приблизно ось так…

— Слухай, може це твоєї Христини які духи тут розбилися…я не знаю, — пирхнула.

— Ні…моя Христинка духами не користується, — знову став рухати носом Ален допоки його ніс не зупинився в кількох міліметрах від її шиї, — Софі, так це ж ти так…пахнеш, — прокашлявся, — Що це за запах такий, кицюню? 

— Ти за дорогою слідкуй! — огризнулася дівчина, — А то ще вб’єш нас. 

— І все ж…ти ніколи так не “пахла”, — розмахував перед своїм носом Ален, — Я не розумію, кицюню, що тебе спонукало засмердіти себе так. 

— Це…це духи Дена. Мені вони сподобалися от я ними і напшикалася, — не придумала кращої відповіді Софа. 

— Смердить нестерпно, Софі, — закрив пальцями носа Ален, — Я не знаю, як ми маємо цим дихати. Ніколи не думав, що твій Ден пахне мокрим верблюдом. 

— Слухай, Алене, ти навмисне це робиш? Так!? 

— Навмисно роблю що, Софі?

— Ось це все! Дратуєш мене! Виводиш зі себе. Змушуєш почуватися недолуго… — в голосі дівчини чулася злість, а поміж нею і відчай. 

— Ні…тобто так, - стримано відповів Ален, — Але запах і справді жахливий. Мене аж закачує. Хвилину, — припаркував автівку друг і відчинивши дверцята машини вийшов назовні. 

Софія ж сиділа всередині. Їй на очі стали наверталися сльози. Алена вона обожнювала, що гріха таїти. Але інколи цей паршивець так допікав їй, що хотілося закритися в кімнаті й виревітися у подушку. Ні, вони з Аленом ніколи б не були парою. Ніколи! 

— Ну ось продихався і стало краще, кицюню. А тобі? — повернувся друг, удаючи ніби й нічого не було. 

— А мені й не було погано, Алене! — гиркнула Софа, — Хіба що від тебе! 

— А ну тоді все нормально, — всміхнувся Ален, — Можемо їхати…хоча якби я знав, то краще б попросив моцик у Мішеля. Там хоч на свіжому повітрі б їхали. 

— Який моцик зимою, — пирхнула Софа, — Мало було ніг Дена, вирішив ще й мої поламати? — всміхнулася уже привітніше дівчина. 

— Обіцяю, що якби таке сталось, то я б тебе доглянув,— підморгнув Ален, — Цілував би твої ніжки допоки не вигоїлися, — в цій фразі друга Софа відчула тепло, і підтримку. Це пом'якшило її й вона всміхнулася. 

— Переломи ніг не лікуються поцілунками, Алене. 

— Певна? 

— Точно тобі кажу…як лікар, — всміхнулася Софа. 

— Жаль, — всміхнувся і собі друг. 

Вони дісталися студії за десять хвилин. Там було так просторо…і тихо…і лише він та вона. 

— І що ми будемо танцювати? — стала навпроти Алена Софія.

 Її друг завжди був вищим за неї на цілу голову, тож щоб дивитися йому в очі, їй доводилося підіймати обличчя. У Алена невизначений колір очей. Якісь сірі, але з голубим відливом. Незвичні, як і він сам. Ален в якого не зрозуміло, що на душі, та хто в його серці. 

— Що бажаєш, кицюню…

— Ну це ти ж у нас експерт у танцях. 

У такі миті Софі шкодувала, що не вміє нічого. Що її нічого не захоплювало у дитинстві, бо вона була занадто вередливою, щоб довести якусь справу до кінця. Мішель вміє танцювати, водити, класно веде соцмережі, має успішну кар'єру моделі. Ален теж танцює і співає прекрасно…якщо дуже попросити той на гітарі заграє. А що вона? А вона не вміє нічого….ні співати, ні танцювати, ні навіть водити. Та й у соцмережах не особливо активна. Вона весь час виправдовувалася, що у неї немає на це часу, через екзамени, через навчання, через інтернатуру. А насправді вона просто була занадто лінивою для цього, або просто їй не вистачало постійності та витримки для будь-чого.