37. Чи певна ти у своїх почуттях?

Холод зими снував у душі та оселі Софії. Зима застала її зненацька і почалася вона з смерті її батька, а не з першого грудня. Адже Артур не просто піклувався, щоб в їхньому домі завжди було тепло…він сам був тим теплом. Він дійсно був для Софії її королем і її слугою водночас. Іншого такого чоловіка для неї не існувало…окрім, хіба що, Алена. Друг був чимось особливим для неї, але навряд чи вона розглядала у ньому романтичну сторону, або ж вперто відмовлялася її приймати. 

Взагалі останні місяці в її душі розросталися сумніви, як плющі. Ними була сплутана вся її душа. Дівчина навіть не знала напевно, чи подобається їй та професія, яку вона собі обрала? Інтернатура більше дратувала її, ніж радувала. Чим вона хоче займатися, чи навпаки не хоче? Єдине, що вкорінилося у свідомості — це Ден. Від нього вона відчувала постійну підтримку і тепло, і навіть жагучу пристрасть, як від того пекучого перцю. Софії подобався його легкий характер, красиве обличчя, юний вік. Він завжди був на її боці. Це було так схоже на її батька, і це неймовірно підкупляло. Не те, що Ален! Тільки й знає, що жартувати з неї та ставитися несерйозно. Ніби вона все та мала дівчинка, якій постійно буде сімнадцять, а йому аж двадцять чотири. Але зараз їй двадцять чотири, а Алену уже тридцять один! Ну і пішов до задниці він!

З такими думками Софія повернулася додому. Її мати сиділа на кухні й тихо плакала. Причиною її сліз могло бути лише одне — Артур. Софія знала як ніхто, як сильно Віра любила його. Мати часто забирала на себе всі турботи, попри те, що їй це не подобалося. Так, матері ніколи не подобалася оця вся побутова рутина — прибирання, приготування їжі, турбота про дітей, але їй подобався її чоловік. Вона його кохала, а відтак жаліла і більшою мірою робила все, щоб він був щасливим з нею. Та й батько зі своєї сторони старався робити все для Віри. Попри свій фізичний стан, допомагав, як міг з усім. Та Софія знала, Вірі уже було б достатнього того, щоб він просто був. Просто був ще поряд з нею. Ще хоч кілька років. Хоч дратівливим, чи добрим, хоч здоровим чи ні, хоч цілісним чи ні. Вона хотіла, щоб він був, але його вже не було…

— Мам, як ти? — застала її Софія зненацька. Адже жінка помітивши її хутко обтерла сльози та посміхнулася. 

— Привіт, люба. Я не почула, як ти прийшла, — голос Віри бринів турботою..теплом, — Будеш щось їсти? 

— Ні…дякую. Я повечеряла з Деном, — всміхнулася і Софія, вдаючи, що не помітила цього жесту матері. Віра не любила, коли її бачили слабкою. Навіть, якщо це власні діти. Такою вона могла бути лише з Артуром. 

— Бачу у вас з ним серйозні стосунки, — хитро примружила очі мати. 

— Ну навіть не знаю, мамочко, — хихикнула Софія, сідаючи поруч, — Але хіба є сенс заводити не серйозні? 

— І то правда, доню. А знаєш, Ден класний. Чимось схожий на Артурчика нашого, правда? 

О, мама теж це помітила! Напевно саме тому хлопець їй і симпатизує так сильно, на відміну від Алена, від якого годі й що чекати взагалі! 

— До речі, мамочко, Ден дещо передав тобі, — Софія сіла коло матері, і простягла їй невеличку коробочку, — Ну ж бо відкривай. 

— Мені? — щиро здивувалася матір приймаючи подарунок. Відкривши його Віра побачила там наручний годинник. Було помітно, що це дорога модель. Кілька секунд жінка дивилася на подарунок і ніби вагалася. 

— Мамочко, тобі що не сподобалося? — нахмурилася Софія. 

— А…ні…ні, — ледь всміхнулася Віра, діставши годинник з коробки, — Просто це так незвично…ну отримати подарунок від когось окрім Артура. Це…колись мені дарували щось подібне й у мене від цього двоякі спогади…про моє минуле. 

— Мамочко, — взяла жінку за руки Софі, — Відпусти те болюче минуле…

— Так, маєш рацію, — всміхнулася Віра, одягнувши подарунок, — А годинник, до речі, дуже навіть чудовий. У твого Дена вишуканий смак.

— Так і є, мам, — всміхнулася Софія, — Ден помітив, що твій зламався, коли ви бачилися. Вирішив зробити тобі приємне. 

— Дякую. Перекажеш йому, що мені було дуже приємно, і від себе поцілуєш, — підморгнула Віра.

— Так і зроблю, мамочко. Він хоче мене познайомити зі своєю сім'єю. 

— Нічого собі, це дійсно серйозно. А ти готова до цього?

— Та чому б і ні? — стенула плечима Софа, — Я не думаю, що вони в нього погані, враховуючи який хороший Ден. 

— Хвилюєшся? — взяла Віра доньку за руку.

— Ні…Навпаки дуже навіть чекаю. Щоправда, то буде аж на свята, коли його батько повернеться. 

— І добре, до того часу визначишся, чи хочеш ти цього.

— Ох, мам, інколи мені здається, що я сама не знаю чого хочу, — хихикнула Софа.

— І це нормально, мила моя, — розсміялася Віра, — Ми жінки так створені, щоб не знати самі чого хочемо, — жартувала мати, — Щоправда, на рахунок Артурчика я завжди була певна. Я інколи думаю, от за що мені трапився такий чоловік? Красивий, багатий, ще й так кохав мене. А хто я? 

— А ти для нього була королевою, мамочко! Ось так, — підтримала жінку донька. 

— Моє минуле кидає тінь і на тебе, мила, і на Мішеля також. Та я не можу його змінити…

— Мамочко, не хвилюйся за це, добре? Я тебе люблю дуже сильно і ти в мене найкраща. 

— Слухай, а тобі не подобається Ален? — спробувала делікатно запитати Віра. 

— Мамо!? І ти туди ж? — роздратувалася і розсміялася Софа. 

— Ну я просто запитала, люба, — і собі розсміялася Віра.

— Гаразд, — вирішила зізнатися Софа, — Можливо в дитинстві.

— У дитинстві що…

— У дитинстві мені дуже подобався Ален. Особливо його оцей хриплий мужній голос. Мам, я просто божеволіла від нього, коли була мала. Я завжди на фоні дорослого Алена звучала, як мале кошеня. Чи як писклива мишка. Пі-пі-пі. І Ален, як хижий вовк, – хихикала Софія розповідаючи це, а з нею сміялася і сама Віра, — Пам'ятаєш, як у п'ятому класі у мене почалася німецька? 

— О так, — оживилася Віра, — Ти просто ненавиділа цю мову. Грозилася підпалити цілу Німеччину, щоб ця мова зникла з лиця світу, — сміялася Віра.