35. Покажи мені тік ток Мішеля)

До Степана Морозного знову навідалися доньки. Власне Віка та Віра приїхали навідати Алена, якому кілька днів тому зробили операцію. І звісно ж вони привезли з собою свого сфінкса. Степана той пацюк лякав, і він жартома називав цього “монстра” не сфінкс, а сфінктер. А сьогодні йому ще й довелося залишитися з цією істотою сам на сам, адже Діна з дівчатками пішли до Алена у лікарню. 

— Навіть не думай до мене підходити! — злісно глянув на кота Морозний, всідаючись зі смартфоном на кухні. 

Чоловіку стало дуже цікаво, як же танцює Мішель. Хлопець звісно надіслав йому свій нік акаунту, але Морозний ніяк міг розібратися з тим тік током. Старість не радість, як то кажуть. Раптом Степан відчув, як щось застрибнуло йому на коліна. 

— Господи Ісусе! Ти мене, сфінктере, ледь на той світ не відправив! – гаркнув Морозний глянувши на свої коліна, — Матінко рідна, і що ж тепер? Ану брись…брись кажу тобі! – потрусив ногами чоловік, але кішка вперто лежала на ногах Степана і здавалося мостилася спати, — Та геть кажу! — дратувався Степан, намагаючись зігнати це створіння, але те не вступалося. 

Так і довелося йому сидіти у кухні з тим сфінксом допоки не повернулися його доньки. 

— Дякувати, Господу Ісусу. Дякую! — помолився Степан, коли вхідні двері відчинилися. 

— Тат, ти дома? — почувся голос Віри.

— Так..я дома. Донечко, ходи но сюди, прошу…

— Тат, що таке?

— Будь ласка, моя хороша, забери це своє страхіття в мене з ніг! Бо мені уже ноги зараз корчами візьмуться. Я ж навіть поворухнутися не можу…

— Таточку, а чого ж ти його не забрав? — хихикнула Віка, що зайшла в кухню і зняла сфінкса з ніг батька.

— Та мені радше руки відсохнуть, ніж я до оцього торкнуся! – скривився чоловік, — Воно як вистрибнуло на мене, так і сиділо! Я навіть "барбовал" не міг дістати. Ледь тут дуба не дав, поки вас дочекався, — схопився за серце чоловік, — До речі, накрапайте мені хтось ліків….

Віка з Вірою лиш перезирнулися і всміхнулися. Але Віка таки дістала ліки та простягнула батькові.

— Дякую, люба. До речі…а покажи но мені…цей..сторінку Мішеля, – простягнув смартфон доньці Степан. 

— Навіщо тобі сторінка Мішеля? — поцікавилася Діна, що зайшла в кухню після доньок.

— Ну як нащо, мила, я хочу подивитися. Чим він там займається, як він то робить? — прокашлявся чоловік, — До речі, як там Ален? 

— З Аленом все добре, там Христина до нього уже прийшла, то ми й пішли. Вирішили їм не заважати.

— Ага, зрозуміло, — похмурив бровами Степан, — Вік, ну ти показуєш мені Мішеля? Тік ток…Мішеля, давай.

— І не подумаю, тату! — заклала руки на грудях донька.

— Чого то? 

— Ти зараз знову будеш його обзивати та поливати брудом, Мішель не заслуговує на таке ставлення! 

— Нічого такого і не думав близько, люба! 

— Угу-угу, так ми тобі й повірили, — сказала Віка радше до Віри та матері, а ті згідно кивнули. 

— Ну не хочете, як хочете. Він сам мені покаже! — встав з-за столу Морозний, а дівчатка лиш розсміялися з того, — Що не вірите мені? 

— Ні, — дружно відповіли всі. 

— І що навіть ти, сфінктер, не віриш? — скривився до кота Морозний, — Ну добре, йду я тоді…

— Куди йдеш, Степанчику? — поцікавилася Діна.

— Як це куди? — перетяв плечима чоловік, — До Мішеля…ми цей, йдемо з ним на квас, — махнув він головою, а всі переглянулися.

— Ти? До Мішеля? На квас? — кожну фразу дівчатка сказали по черзі, першу Віра, другу Віка, третю Діна. 

— Ну так, а що вас у цьому дивує? 

— Та все, таточку.

— Мішель мені як син, ви що не знали? — запитав Степан, а три пари очей на нього витріщилися зі здивуванням, — Кажу вам, Мішель славний хлопець! А ви…— ткнув він пальцем у доньок, — Взагалі маєте лікті кусати, що його втратили.

Від такої заявочки Віка з Вірою взагалі впали у ступор і їм аж дар мови відняло.

— Я взагалі не розумію, як можна було кинути такого хлопця. З таким обличчям! З такими м'язами! А ще й розумний і добрий. І спадок від батька який отримав! Та взагалі мрія, а не хлопець!

— Може ти захворів, Степанчику? – підійшла до чоловіка Діна і приставила йому руку до лоба. 

— Зі мною все добре, кохана, — перехопив долоню дружини чоловік і поцілував. 

— Так, Вікусь, ану но діставай свій телефон і покажи татові, як Мішель танцює, — вирішила влаштувати останній екзамен батькові Віра. 

— О, не минуло і пів року, як допросився чогось у власних доньок, — видихнув Степан і розвів руки, – Так..стоп, я ще окуляри не знайшов.

За кілька хвилин Степан вже сидів за столом зі смартфоном Віки у руках. Всі з завмиранням спостерігали не стільки за танцями хлопця в шоломі, як за реакцію чоловіка в окулярах. Морозний ще дивився відео за відео і нічого не говорив. 

— Ого, а я завжди казав, що цей малий крутить дівками на ліво і на право, — хмикнув Степан, а Віка вже зібралася забирати телефон у батька, але той продовжив, — Та я не думав, що він робить це з ними у танцях, — всміхнувся Морозний спостерігаючи за тим, як вправно Мішель перекидає у руках, якусь дівчину то так то сяк, — Вік, а це до речі не ти часом? – запитав у доньки, — Я просто не добачаю, то все так швидко, що я не встигаю роздивитися, — втупився в екран чоловік.

— Не я, тат…

— Шкода. Ото дає малий Артуровий. Класно танцює! Ну я з Мішелем на квас. Ви мене цей…скоро не чекайте. А ти Вікусь, поки зареєструй мене у тому тік тоці, я буду Мішелю лайки тикати і коменти писати. Оці як їх, вогники тицяти! 

— Хтось щось розуміє? — запитала Діна доньок, коли вхідні двері за Степаном зачинилися.

— Схоже…тато знайшов свого найкращого друга у його синові, мам. 

###