33. Заради покійного друга!)

Степан йшов у своїх справах…хоча які у нього можуть бути справи у його то віці? Коли ти уже на пенсії, то всі турботи зводяться до прогулянок і кількох крапель "барбовалу" для заспокоєння. Це так собі думав чоловік, коли побачив Мішеля, що сидів на терасі якоїсь кав'ярні. Морозний хотів просто пройти повз, але потім згадав обіцянку дану Артуру. “Бути для Мішеля батьком. Ну Господи Ісусе, чому саме це? Чому саме для цього юнака?!” Чоловік подумав, що простіше певно достукати до пенька ніж до цього хлопчака. “Ну, тільки заради тебе, Артуре! Тільки заради тебе покійний друже я йду на це!” — важко зітхнув Морозний і такий зайшов на терасу кав'ярні. Сів навпроти Мішеля і привітався: 

— Привіт, Михайле. Як ти? — видавив з себе Степан, ледь не крізь зуби. 

— І вам, привіт, – криво всміхнувся юнак, – Нормально, — скупо відрізав. Мішель подумав собі, що терпів зверхнє ставлення до себе зі сторони друга батька лише заради самого батька, але тепер його тато був мертвий, тож не мав хлопець більше ні сил, ні бажання спілкуватися з Морозним в хорошій манері. 

— П'єш? — несхвально глянув на кухоль хлопця Морозний. 

— Це квас, — відсалютував кухлем юнак. 

— Чекаєш когось? — озирнувся довкола Морозний, намагаючись налагодити “батьківський” конект. 

— Угу, — мугикнув хлопець, — Типу того..

— Угу, типу побачення? — вискалився Степан, на що Мішель лиш беземоційно перетяв плечима, чим ще більше роздратував Морозного. 

— То мою доньку уже розлюбив, чи як? — вдарив по болючому чоловік. 

— Слухайте ви прийшли мені поспівчувати, чи принизити… як завжди? — незадоволено відповів Мішель, — Чи прийшли колупатися в моїй душі? Мені зараз кепсько…знаєте? Мій батько нещодавно помер, тож якось мені не до ваших повчань! — все це Мішель проговорив холодним тоном.

“Та пішов він до сраки цей Мішель! Невихований. Зарозумілий. Та матінко рідна, він молодший за мене у два рази, а що патякати собі дозволяє? Господи Ісусе, дай мені сили!!” — все це пронеслося зі швидкістю блискавки в голові Степана і він вже зібрався підірватися зі свого місця і просто піти геть. Але мовчки прикривши повіки прорахував до п'яти. Один…два..три…чотири…п'ять. Потім згадав цього хлопця всього в сльозах на похороні Артура, що був кілька тижнів тому і його попустило. “Гаразд, Степане, щось ти не з тієї сторони зайшов. Давай по-іншому. Давай по новій!”

— Слухай, Мішелю, а як тобі подобається, щоб я тебе називав? Михайло чи по оцьому новомодному французькому? — спробував всміхнутися Морозний. 

— Мені все одно.

“Ще трохи терпіння, Степане. Зовсім трохи терпіння! Господи Ісусе пішли мені вагон терпіння до цього засранця-поганця!”

— Ну я бачу, що всі перейшли...на ім'я Мішель, то і я так казатиму, — всміхнувся більш привітно. 

— Як забажаєте, — і собі всміхнувся Мішель, — А як дуже сильно забажаєте, то можете взагалі зі мною не говорити, — потягнувся до квасу парубок.

— Слухай, Мішелю. Ти ж не такий, правда? - пропустив крізь вуха сказану парубком фразу Морозний.

— У сенсі не такий, — пирхнув хлопець, — У тому то й справа, що я все життя вам був не таким, — вигнув губи Михайло. 

— Знаєш я…— продовжив спокійно Морозний, не зважаючи на ворожу налаштованість співрозмовника, — Я завжди думав, що ти не схожий на Артура. Що ти Бог зна у кого вдався, – кутики губ чоловіка потяглися у посмішці, — Але останні події відкрили мені очі на деякі речі. Я хочу побачити в тобі справжнього Мішеля, хлопче. І чим більше я дивлюся на тебе, чим пильніше це роблю, тим більше в тобі бачу мого друга Артура. 

— Я не знаю чи схожий на батька, — щиро відповів хлопець. Здавалося він хотів плакати, — Але я  дуже хотів б... бути схожим на нього…

— І ти схожий, Мішелю. Ти дуже схожий на Артура, справді. Мій друг завжди жертвував собою ради мене, як і ти, — підморгнув Степан, а Мішель здається не зрозумів про що той говорить, тож Степан пояснив: — Хлопець Софії розказав мені хто насправді збив його того дня. Я знаю, що то був мій син, а не ти, — Степан спробував торкнутися плеча хлопця, і о диво, його рука від цього не відсохла! 

— Ого. Ден ризиковий хлопець, — всміхнувся сам до себе Мішель, — Сподіваюся моя сеструха не вирвала йому язик за таку інформацію, — глянув Мішель на руку Степана на своєму плечі, наче то була якась нав'язлива муха, яку він би хотів прогнати звідти. Степан наче зрозумів такий натяк і забрав руку. 

— Ні, не вирвала, — всміхнувся, — Але погоджуся, Софія цілком би могла! — від цього вони обоє розсміялися, — Твоя сестра підтвердила, що це так і було. 

— Ви цей…на Алена не зліться через то. Він же просто виконував повеління своєї королеви, — всміхнувся Мішель, а Степан навпаки нахмурився. Але десь в глибині душі йому полегшало, що таки його син не гад.

— Себто це як? 

— Здається тепер Софі може вирвати язик мені, — розсміявся Мішель. 

— Натякаєш, що це Софі все придумала?

— Не натякаю, а прямим текстом кажу, що якщо Ален і здатний збрехати батькові, то лише через мою сестру. 

Степан на мить замислився. “Та матінко рідна, а він вже давно каже усім, що там між цими двома далеко не дружба! Ну й ось, ще й Мішель так думає!”

— Слухай, а це правда, що це не ти моїх дівчаток кинув, а вони тебе? 

Тепер вже Мішель замислився, але потім всміхнувшись кутиком губ запитав:

— А це вам хто розповів, теж Ден? Чи може Софі? 

— Ні..мої дівчатка і сказали. Та бачу з твого виразу обличчя, що то правда…

Мішель мовчав, лиш сумно всміхнувся.

— Я виглядаю жалюгідним, адже так? — зрештою сказав.

— Ні, аж ніяк ні! — відразу ж заперечив Морозний, — Просто скажи мені, чого ти мовчав всі ці роки? Коли я кричав на тебе і звинувачував у всіх смертних гріхах, через вчинок, який ти навіть не робив? 

— Знаєте, батько завжди вчив мене, що друзів варто покривати, а коханих не видавати, — підморгнув Мішель. А Степан поглянув на цього хлопця з нового кута. Артур навчив сина хорошому, а чому виходить навчив своїх дітей він – Степан?