32. Між соплями та поцілунками

На похороні батька Софії почав падати дощ. Дівчині чимраз важче було себе стримувати. Вона стояла коло матері та підсвідомо очима шукала опори. Їй хотілося виплакатися на чийомусь плечі. Ален стояв навпроти, коло нього Мішель і Христина…і Христина! Чому ця Христина її так дратує? 

Сам Ален хоч і тримав за руку свою дівчину, але не спускав очей з Софії. Зрештою, її сльози та відчай змусили його зрушитися з місця, але він тут же був перехоплений чиєюсь рукою. То був Мішель:

— Стій, друже, – прошепотів йому син Артура на вухо, — Думаю тобі краще стояти тут…у Софії тепер є Ден.

Ален лиш важко зітхнув і знову втупився у подругу. А вона у нього. 

— Навіть не думай, Алене…— це вже прошепотіла йому на вухо Христина, а затим він побачив, як до Софії підійшов Ден і вона обернулася до нього, ховаючись в обіймах. “Недоганяючий малий!” — обурився про себе Ален, але зрештою зрадів, що Софі тепер не сама.

 – Бачиш…так краще для неї…і доречніше для нас з тобою, — прошепотіла Христина на вухо. 

Зрештою Алену нічого не залишалося окрім як стояти на своєму місці. Тому він і стояв, періодично поплескуючи Мішеля по плечі. Той не соромився плакати, здавалося він ридав. 

Степан же Морозний спостерігав тепер вже за своїми двома синами й сам ледве стримував сльози. Реакція Мішеля на смерть батька його вразила. Дивлячись за тим, як цей молодий юнак щиро плакав за Артуром, він думав над тим, а чи плакатиме так за ним його син? Ален завжди ховав всі емоції в собі, а Мішель же не боявся бути відкритим та вразливим. Було очевидно — цей юнак ще не хоче бути чоловіком і батьком..він ще сам хоче бути сином. Артур мав рацію, Мішелю треба підтримка. Схоже в цьому парубку і справді багато чого від самого Артура.  

— Мішель, ну ти як? — запитав хлопця Ален.

— Ніяк, друже. Що я можу тобі сказати? Ти все життя мав два батька, свого і мого. Артур завжди любив тебе, як сина. А я тепер не маю жодного…і не завжди мав…я би хотів, щоб мій батько ще жив, розумієш? 

— Так, розумію, — стримано відповів Ален. 

— Мішелю, щиро співчуваю тобі, — вирішив підійти до хлопця Степан. Трохи повагавшись він обійняв чужого сина, якби обійняв свого. 

— Дякую вам, — занадто швидко відсторонився від нього Мішель. 

— Ти тримайся…більш не знаю, що тобі сказати, синку.

— Більше нічого не треба говорити…— сумно всміхнувся Мішель і пішов до матері. 

“Не просто тобі буде, Степане з ним законектитися. Але заради друга ти зможеш…” — подумки пробурмотів собі Морозний. 

###

— Дене, побудеш зі мною? — в очах Софії бриніла така печаль. Їй не хотілося залишатися з цим всім сам на сам. Їй хотілося, щоб Ден обіймав її цілий вечір, а вона просто сиділа в нього на колінах, як мале дівча. 

— Звісно, мій солодкий перчик чилі, — притис її міцніше до себе хлопець і поцілував в скроню, — Я буду з тобою, скільки тобі буде потрібно. Хочеш поговорити про батька? Чи…просто помовчати? 

— Якщо чесно сама не знаю, — ховала голову на грудях юнака Софі, — Зазвичай мою довгу і нудну компанію витримував лиш батько. Я завжди була для нього королевою. 

— Ти і є королева, — запевнив її Ден, а дівчина лиш всміхнулася на це.

— Ні, без мого короля я тепер ніхто. Я дуже хочу поговорити про мого батька, але..напевно не з тобою, — Софія сказала, і потім подумала, що напевно то прозвучало образливо для Дена. Їй просто хотілося поговорити про Артура з тим, хто знав його так само добре як і вона. Хто любив його так само як вона…, — Вибач, я довіряю тобі усім серцем, але…

— Нічого, солодка перчинка, – зітхнув Ден. Спершу на його обличчі майну щось схоже на розчарування, але здавалося парубок відкинув це ради неї, — Як забажаєш. Знаєш…я би дуже хотів познайомити тебе зі своїми батьками. Але мій батько повернеться лиш на свята або взагалі навесні. Ти би хотіла познайомитися з ним?

— А який він, Дене? — обіймала Софі його за руку.

— Він дуже хороший, чимось характером схожий на мене…

— Тоді він має мені сподобатися, — всміхнулася Софа.

— А мама…мама трішки суворіша, але…о..знаєш, а мама трішки схожа тоді на тебе, або ж на твою маму, — після цієї фрази Софія усміхнулася, — Я не хочу тиснути на тебе, але я щиро хочу, щоб моя сім'я була твоєю сім'єю. 

— Це дуже цінно чути для мене, Дене, – погладила його шию Софія, — Знаєш мій друг Ален завжди був дуже близьким з моїм батьком, і якби сталося навпаки, що помер дядько Степан, то Артур би цілком міг бути моєму другу батьком. Але на жаль, його батько навряд чи колись зможе стати, як батько для мене. Краще вже бути взагалі без батька.

— Схоже у вас не найтепліші стосунки…

— Ну Степан інколи не бачить дальше свого носа, але зате добре вміє пхати свій ніс куди не просять. Власне тому у нас з Аленом немає шансів. Я б не винесла говорити до Степана це слово — тато.

— Але ж у стосунках має подобатися хлопець, а не його батько, – справедливо зауважив Ден. 

— Ален просто друг, Дене. Наразі мені подобаєшся ти…— пригорнулася до хлопця ближче Софія.

— Наскільки сильно, мій солодкий перець чилі, наскільки сильно я подобаюся тобі? — стис дівчину у своїх обіймах Ден і пильно заглянув у очі.

— Настільки сильно, що готова познайомитися з твоїми батьками…настільки сильно, що готова розчинитися в тобі, як ми разом розчинялися, коли були у вечірньому небі. 

— То можна мені цілувати тебе прямо зараз…чи може не час? 

— Тобі можна навіть більше…Дене…для кохання не може не бути не час…

###

Софія не могла зімкнути очей. Так її королівство рухнуло. Без батька вона почувалася жалюгідною, самотньою. Їй так хотілося, щоб Ален обійняв її. Саме Ален..не Ден, не мама, не брат, а її друг. Ален! Але для цього треба було відкинути свою гордість і попросити його про це…а вона не могла. Вона просто не могла. Тож так і лежала, скрутившись в рогалик під ковдрою. Її губи стали солоними на смак, навіть якимось гіркими. Від цього вона так само гірко всміхнулася. Та все ж, якась легка надія на те, що Ален прийде до неї сьогодні, таки жевріла у її душі. Ален завжди приходив…першим відкидав свою гордість, заради неї. Ради неї він приходив завжди. Вона несміливо підійшла до вікна і міцно заплющила очі. Наче загадувала своє найзаповітніше бажання. Тремтячі пальці обережно відсунули штори, а погляд дивився у вечір. І в тому вечорі…був її друг. Такий далекий і близький водночас. Такий коханий і ненависний. Він стояв і дивився у її вікно. Він стояв і дивився в її очі. Софія відпустила штори й в кімнаті знову стало темно без світла вуличних ліхтарів і погляду Алену. Без погляду її друга, вона не зможе здолати ту темну тугу, що в її душі.