31. Відчепися від Мішеля!)

Артур помер пізно ввечері того ж дня. І хоч Степан морально підготував себе до того, але однаково, закрившись у ванній, плакав як дитина. “Ну нічого, Артуре, ще не довго, і я теж прийду туди, де й ти”, — сказавши це він хлюпнув собі в обличчя прохолодною водою. 

— Степанчику, милий, ти ще довго там? — почувся легкий стукіт у двері. Це була Діна. Вона теж була надломлена через смерть друга, але все ж трималася по краще самого Морозного.

— Ні, кохана. Уже виходжу, — вичавив з себе чоловік.

— Давай, милий. Зберися! Зараз дівчатка десь мають приїхати. 

— Так-так, зараз…

Важко зітхнувши кілька разів, Степан таки вийшов з ванної. За кілька хвилин почувся стукіт у двері. Він пішов відчиняти.

— Тат, мам, нам так жаль, — почувся з порогу голос Віри, що кинулася обіймати матір та батька першою. 

Ну а Віка стояла поруч сестри тримаючи на руках того самого сфінкса. Лиса пацюча морда відразу ж втупилася у Степана, і тихо нявкнула. 

— Господи Ісусе! Ви що і свого пацюка привезли? — скривився Степан, помітивши кішку.

— Таточку, а де ми мали її залишити? — всміхнулася до Степана Віка, потягнувшись обійматися.

— Навіть не думай до мене з оцим підходити, — відсторонився Степан, — Фу, матінко рідна, мене аж блювати тягне, — скривився у тридцять три гримаси чоловік. 

Віка та Віра лиш перезирнулися між собою та тихо захіхікали. 

— Мамочко, нам дуже шкода щодо Артура, — обійняла Віка матір, випускаючи кішку з рук.

Сфінкс одразу ж став винюхувати територію і першим схоже кіт вирішив привласнити Степанові ноги. Бридка морда чимраз ближче підходила до чоловіка, заганяючи останнього в кут, як ту мишку. 

— Мила, скажи їм хай заберуть це від мене! — схопився Степан за грудину, — Бо мене зараз інфаркт прихопить від цього кота! 

— Тат, та просто посунь його ногою легенько і все, — розсміялася Віра.

— Матінко рідна, я і пальцем до нього торкнуся! Фу! 

Віка лиш закотила очі і підійшовши забрала кішку від ніг батька.

— І замкніть це страхіття деінде, щоб воно по моєму домі не швендяло. Бо це страшне! — все ще кривився Степан.

— Ходімо, поїмо, мої хорошенькі? — запросила мати дітей до кухні, — Бо за кілька годин, треба на похорони збиратися. 

— Боже, бідний Мішель, — спохмурніла Віка, сказавши до сестри.

— Угу, і Софія теж, — погодилася Віра.

— До речі, щодо Мішеля, — втрутився в розмову Морозний, — Навіть не здумайте оце на жалях знову з ним щось крутити! Ніяких шурів-мурів з цим пихачем я більше не переживу. Прошу вас. Во ім'я Господа Ісуса, благаю.

— Тату, ти що досі гнобиш його? — заклала руки на грудях Віра. 

— Не те щоб гноблю, але бачити його поруч з вами не бажаю і близько! 

— Вік, та скажи ти йому, — закотила очі Віра.

— Тато, відчепися ти уже від Мішеля, добре? Він дуже хороший насправді…

— Я бачив усю його доброту, особливо стосовно вас! Ви це що…досі у нього втріскані?! 

— Ніхто ні в кого не втрісканий, — обійняла батька плечі Віка, — Мішель для нас лише друг, як і Софія наша подруга. 

— Я таке кожен день уже від Алена чую! 

— І взагалі..якщо хочеш знати, то це ми Мішелю відмовили, а не він нам. Ну точніше Віка, — пояснила Віра.

— Себто як відмовили? Ви ж одна одну ледь не повбивали через того хлопця?!

— Ну було, — розсміялися дівчатка, — Було й та загуло, таточку. Зрештою він нам став не цікавий і все на тому …

— Сказали ми йому, що можемо бути друзями. От він з того всього в Париж і поїхав. 

Степана така правда дещо вибила з колії. Те з якою легкістю дівчатка розповідали то, засмучувало чоловіка неймовірно. Як можна…ось так взяти й поступити з людиною, яка тебе любить?! Який би Мішель не був, але ж неправильно, так вчиняти. Степан знав, так він би ніколи не вчинив. Такої легковажності в його стосунках з Діною не було ніколи. Бачить Господь Бог… 

— То ви його не любите? 

— Тату, ми з Мішелем лише друзі тепер. Яка любов…

Старший чоловік опустився на крісло. Щось останні події гепнули його лопатою по голові. Найкращий друг помер, діти виявилися не такими, якими він би хотів їх бачити. І кого в цьому винити, крім себе? Нікого! Виходить не був він хорошим батьком…

— Степанчику, з тобою все добре, коханий? — звернула увагу на пригнічений стан чоловіка Діна. 

— Так…так…просто посиджу трохи…тут.

— Накрапати ліки? 

— Не знаю, мила, — всміхнувся Діні чоловік, — Мабуть, не треба. 

— Таточку, це ми тебе засмутили? — підійшла до батька Віка, обійнявши.

— Ні, моя хороша, ні…я сам себе. Як завжди спішив з висновками, а не варто було, — бурмотів собі під носа чоловік, — Ви у мене найкращі дівчатка. Просто я за вас дуже хвилююся і не бажаю, щоб вам хтось спричинив біль, — пригорнув до себе доньок чоловік. 

— Тато, обіцяй відчепити від Мішеля і не гнобити його, — чмокнула батька у щоку Віра.

— Доведеться дуже постаратися, — скупо всміхнувся чоловік. 

— І тат, нам дуже прикро щодо Артура, ми знаємо як багато він значив для тебе…, — сумно сказала Віра.

— Дякую, мої хороші. 

— А де до речі Ален? 

— А Ален здається знову почав зустрічатися з Христиною, — стенула плечима Діна відповідаючи донькам, — Тож певно він з нею. На похорон він прийде…

— Ааа…ого. Я б на місці Христини прийняла його знову лише для того, щоб харкнути в обличчя, — зробила здивований вигляд Віра, а Степан подивився на неї з суворістю. 

— Ну вибач, тат, але така уже правда. Ти гнобиш Мішеля, який ні в чому не винен і не помічаєш, як вчиняє твій праведний синочок. Якісь двоякі стандарти, не знаходиш? 

— Добре, ходімо їсти уже, — вирішила закінчити неприємну розмову Діна, допоки та не перейшла у якусь сварку. 

Степану же кусок в горло не ліз. Ще й цей лисий котяра лежав на дивані, прямо навпроти нього, і нагло на нього витріщався. Гляди такими темпами Артура доведеться не жаліти, в заздрити йому!

###