30. Бути батьком для них...

Цей день для Софії був звичайним. Звичайний бісячий день інтерна у лікарні. Настрій дівчини покращувався лише під кінець дня, коли за нею приходив Ден. Або в ті недовгі миті, коли вона бачилася з Аленом. Друг досі міг принести їй обід чи просто прийти, щоб подратувати чи навпаки порадувати. Але між ними відчувався холодок…з його сторони. Ален знову зустрічався з Христиною, вона з Деном і все ніби було гаразд…і водночас і ні. Але остаточно Софію підкосила новина, що в лікарню привезли її батька. Це був поганий знак, це був кепський день. Вона це знала. Лікар лиш сумно підтис губи й нічого не сказав, та Софії все було зрозумілим. 

— Таточку, — відірвалася вона у палату до Артура. У батька був втомлений вигляд.

— Нічого, Софі, — пригорнув її до себе батько, — Це нічого. Просто забери мене додому, моя королево, гаразд? Я…я не хочу зустріти свій кінець тут. Краще вдома, добре? — його немолода рука гладила її волосся. Артур виглядав спокійним. Навіть занадто, останнім часом він таким не був…

Софія намагалася зібратися, але сльози періщили з її очей, як злива. Вона обтирала їх рукавами білого халата залишаючи на останньому брудну мазанину з тонального. Вона знала, що цей день колись прийде, що він прийде скоро. Але вона його не чекала! Вона відмовлялася його приймати.

— Софі, глянь на мене, — взяв її за руку батько, — Зберися, люба. Ти в нашій сім'ї найсильніша…ну після мами, звісно, — кутики губ чоловіка здійнялися у посмішці від згадки про дружину, — Тому зберігай тверезий розум, і не розчиняйся у жалю. Зараз мені оце докрапають, і поїдемо додому, добре? — сказав батько ледь піднімаючи руку до якої був приєднаний катетер. 

В очах батьках Софія бачила хвилювання, але те хвилювання було за неї, за її матір, за її брата. Було помітно, що її батько дуже втомився. Напевно занадто сильно за все життя. 

— Добре, тату. Я про все подбаю, не переживай, — відповіла Софа погладивши рідну людину по обличчі. Вона ще раз обтерла залишки сліз рукавом халата і направилася йти.

За кілька годин Артур був вже вдома. Софії, як королеві їхньої сім'ї, хотілося бути поруч з ним. Вона хотіла забрати всі його дотики, обійми собі. Так, це було егоїстично, але їй не хотілося це ні з ким ділити. Навіть якщо це мама чи брат. 

— Скажи мені, Софі, ти щаслива? – останнім часом батько запитував це часто. І у Софі не було підстав брехати йому. 

— Ти маєш на увазі чи щаслива я з Деном так, тату? — запитала вона лежачи зовсім поруч.

— Ну так, моя королево, — всміхнувся Артур. 

— Так…здається, так.

— Ти не певна? — допитувався батько. 

— Ден дуже красивий, і мені подобається його характер. Так, здається, мені добре з ним, тату…

Так Софі було добре з Деном. Спокійно, затишно. В ньому дівчина вбачала схожість з самим Артуром. Не те що Ален..більше схожий на свого батька. Інколи холодний, різкий, зациклений на собі й своїх недолугих жартах. Попри всю любов до Алена..Софі нестримно хотіла, щоб той був якимось не таким…І попри всю свою впертість Софі також розуміла і те – Ален іншим ніколи не буде. 

— Тоді я спокійний, моя королево, — поцілував її у скроню Артур, —  А зараз поклич ще мені мого друга.

— Степана? — скривилася дівчина. Так їй не дуже подобався татусь Алена. Ще одна причина не вступати у стосунки з цим хлопцем!

— Так, хочу…хочу і з ним переговорити, а тоді прийдеш ще до мене. Я певен ти ще встигнеш…побути зі мною.

###

Степан ніколи не думав, що переживе свого друга. Так, вони з Артуром були одного віку, і цілком могли б помінятися місцями. Але сталося так, що товариш Морозного піде першим. Десь в глибині душі Степан навіть заздрив йому, адже друг нарешті спочине, а йому ще доведеться хвилюватися і старатися бути хорошим батьком та чоловіком. А другом він вже не буде…

— Виглядаєш паршиво, Артуре. Так паршиво, що…

— Видається ніби я сьогодні помру? — вирішив пожартувати Артур.

— Матінко рідна, хоч не смертному одрі ти можеш бути серйозним, Артуре? — стривожився Степан, якому такі відверті жарти були не до душі. 

— Схоже, друже, цього разу тобі знову не обійтися без лопати? — сміявся собі під носа Артур.

— Заради Бога, Артуре, припини це. Не жартуй так! 

— А хто жартує, Морозний? — підморгнув товариш, — Ніяких жартів цього разу. 

Степан Морозний не боявся власної смерті. Занадто часто та заглядала йому в очі. Але от смерті дорогих йому людей він боявся невимовно. Особливо смерті свого друга, що пів життя був йому ближчим за брата. 

— Я хотів попросити тебе дещо…

— Для тебе що завгодно, ти ж знаєш, — щиро сказав Степан. 

— Я знаю, що в тебе не дуже складається з моїми дітьми, та й з дружиною моєю ви не завжди близькі. Але, будь ласка, будь батьком і для моїх дітей, прошу тебе. Особливо для Мішеля, моєму сину все ще потрібен батько. Будь для нього ним…будь справжнім батьком для мого сина, таким, як і я був для твого Алена, коли тебе не було. Моєму сину це потрібно, йому потрібна ця підтримка і батьківська порада, — Артур говорив це, а Степану все аж в душі переверталося. Бути батьком для Мішеля, це як взагалі?! Ну не подобався йому цей юнак. Степан завжди вважав його зверхнім і недолюблював, — Обіцяєш, брате? Ти маєш пообіцяти мені це…ти завинив мені у цьому, Морозний…

Степан на мить прикрив повіки. Важко йому звісно було уявити себе в ролі батька для Мішеля, та й для Софії також. Останні події з Аленом надломили його віру у те, що він справився з цим завданням. Морозний був не певен у тому, що був добрим батьком навіть для своїх дітей. 

— Просиш майже не можливого, Артуре, – нервово сіпнулося обличчя Морозного, — Але я обіцяю тобі, як своєму брату, що постараюся бути для них батьком у всьому. І приймати твоїх дітей, як своїх власних. 

— І щоб не зробив Мішель не візьмеш до нього лопату? — жартував Артур, а Степан сміявся і собі. Це був сміх крізь сльози, крізь біль, крізь спільне пережите. І тепер частина цього помирала тут..назавжди розділяючи двох друзів.