29.1 Визначться, що в твоїй голові!

Дружина Степана Морозного була в його друзів — Артура та Віри Мищенко і зараз він йшов до них, щоб її забрати. Осінь вже дмухала прохолодою, тож він йшов швидким кроком, щоб зігрітися. Його погляд зупинився на парочці, що пристрасно цілувалася опершись на дерево. Морозний лиш пирхнув на таке молоде зухвальство, але яким же було його здивування, коли в дівчині він розгледів Софію - доньку Артура. Радувало одне — в хлопці з яким вона цілувалася, він не розгледів Алена — свого сина. 

— Софія!? Матінко рідна, ти що коїш? — сполохав він парочку. 

— О…доброго вечора, дядьку Степане. Ми вас не помітили, — хихикнула дівчина відсуваючи від себе Дена. 

— А хіба якби помітили щось би помінялося? — оглянув з ніг до голови Дена Степан. 

— Не знаю, — чесно відповіла Софа, — Це Ден — мій хлопець, а це батько Алена — Степан Морозний.

— Радий знайомству, — простягнув Ден руку Степану, проте Морозний вирішив руки не подавати хлопцю. А то хтозна, де така рука могла бути до того. Чоловік скривився від цієї думки. 

— Взаємно, хлопче, — глянув з-під лоба на парубка Морозний. 

Телефон Софії задзвонив і вона відійшла поговорити, залишаючи Дена зі Степаном сам на сам. Така перспектива хлопцю не дуже сподобалася, проте він вирішив стійко прийняти цей удар, і навіть виструнчився. 

— То любиш її? — запитав Морозний суворим голосом. 

Ден відчував на собі чоловічий прискіпливий погляд. Від цього було трохи навіть якось моторошно. Він навіть на мить збагнув, чому Софа боялася бути дівчиною Алена. 

— Авжеж…і то дуже сильно, — впевнено заявив Ден.

— Тоді не цілуй її отак привселюдно. Це ж не культурно! — дорікнув Степан. 

— Буду мати на увазі, — винно почухав потилицю хлопець і став переминатися з ноги на ногу.

— До речі, а як твої ноги? 

— Ну, як бачите, зажили уже, раз бігаю до Софії на побачення, — вирішив пожартувати Ден, проте напевно чоловік навпроти сприйняв, то більше як зухвальство ніж жарт. 

— Мішель хоч перепросив у тебе за це? — скривився Морозний від згадки про Артурового сина. 

— Мішель? — теж скривився Ден.

— Що так кривишся, Дене. Теж думаєш, що це якесь ім'я як у дівчини, — пирхнув Морозний, але Ден здається не зрозумів жарту.

— Ні…просто не розумію до чого тут брат Софії? — запхав руки в кишені Ден визираючи Софію.

— Ну як до чого, це ж цей безголовий на своєму мотоциклі тебе збив з ніг! Ганяє як якийсь пришпарений завжди. 

— Ааа…то це був не Мішель, — перетяв плечима хлопець.

— Як не Мішель, а хто? — здивовано глипнув Морозний.

— Ну того дня за кермом мотоцикла був Ален.

— Ален?! Мій син Ален? — скрив обличчя Степан.

— Так.

— Ти певен? Може ти плутаєш його з Мішелем? 

— Я певен, що то був Ален. Ми ж з ним разом навіть давали свідчення поліції. І після того випадку неодноразово бачилися. Але не хвилюйтеся, ваш син просив у мене пробачення, — всміхнувся Ден, — Та й по правді, він не винен був, то я фактично влетів йому під колеса того дня. 

Степан нахмурився. 

— Ну що, Дене, не з'їв тут тебе дядько Степан? — розсміялася Софія, що повернулася.

— Ні…та я, здається, бовкнув зайвого, — винно почухав потилицю хлопець. 

— Про що ти? — нахмурилася Софія. 

— То твого хлопця збив не Мішель, а Ален? — запитав уже Софію Морозний. По виразу його обличчя, дівчина зрозуміла, що відбріхуватися немає сенсу. Та й не особливо й хотілося. Останній місяць вони з Аленом трохи віддалилися після тієї сварки. 

— Так, це правда. 

— Тоді чому ви сказали мені, що це зробив Мішель?

— Ну ви суворі буваєте до Алена, а до Мішеля ви такі завжди, — всміхнулася Софа, — Тож мені не хотілося, щоб ви на нього злилися. 

Морозний скупо всміхнувся до парочки та пішов. Тепер його не турбувало те, що його куртка розщібнута і холод пробирається під неї. Чоловік відчував розчарування, навіть роздратування від власного сина. Яким має бути чоловік, задницю якого прикриває дівчина? І друг який бере на себе гнівний удар? Це хіба його син? Хліба так він виховував Алена? 

Ці роздуми гнітили його і він йшов періодично кривлячись. Поки не помітив ще одну пару, яка сиділа на лавці й теж цілувалися. Світ втратив сором! За його молодості такого не було. Точніше були поцілунки, але ось таке …Проте остаточно добило Степана те, що в дівчині він впізнав Христину, а у хлопці Алена! 

— Ніколи б не повірив, що це може бути мій син, якби не побачив на власні очі, — сказав Степан, прямо над головою Алена, — Навіть якби мені Артур про це сказав, я б не вірив.

— І тобі привіт, тату, — опустив голову Ален відірвавшись від Христини. Дівчині він лиш підморгнув, мовляв, не хвилюйся, я все владнаю. 

— Вітаю, — простягнула дівчина руку Морозному. 

— Я ніколи не думав, Алене, що скажу це, але, що з тобою, матінко рідна, відбувається!? — роздратовано сказав. 

— А що не так?

— То ви з Христиною знову разом? І довго ви разом?

— Кілька місяців, — відповіла замість Алена Христина. Ален вирішив не заперечувати, хоча по правді вони зустрілися лише сьогодні.

— Нічого собі, — вигнув губи батько Алена, — То я, виявляється, зовсім не знаю власного сина, — говорив ніби сам до себе, — На кілька слів, Алене, — кивнув головою Степан, мовляв, давай відійдемо. 

Вітер гойдав волосся Алена і Степан пильно дивився в його обличчя. Ну не може його син бути таким? Чи може? Та матінко рідна, без “барбовалу” тут не розібратися!

— Якщо чесно я думав, що ти сам, бо тобі подобається Софія. Згоден, характер у неї не найкращий. Та паршивий можна сказати. Але все ж…я теж не подарунок. Але виходить, ти й справді холодний чоловік, який сам не відає чого хоче. Бо ось ти уже кілька місяць виходить ти з Христиною, яку теж колись кинув перед самим весіллям, адже так було?! 

— Так було, — стримано відповів син. 

— Ось що хочу сказати, Алене, якщо ти й цього разу посмієш кинути дівчину, або ж проявлятимеш хоч найменші натяки й в сторону Софії, матимеш справу зі мною! Я тобі сказав, сину! Визначся що у твоїй голові. Господи Ісусе, дай мені сил! Я не розумію тебе!