26. Усе через Артурову малу)

Тим часом Степан теж шукав рятівну пляшечку з метеликом у своїй аптечці. Тремтячі немолоді руки перебирали ліки, але “Барбовалу” не було! 

— Степанчику, що ти там шукаєш? — запитала Діна у свого чоловіка.

— Господи Ісусе, де ж ті ліки поділися?! Завжди тут стоять, а нині як крізь землю провалилися. Мила, ти не бачила цей “Барбовал”? 

— Не бачила, але ти надто часто його останнім часом п'єш. Не можна так…

— Не можна? — захряснув поличку з аптечкою Степан, — А що мені залишається робити, кохана? Скажи?? Ти взагалі бачила те…створіння? Матінко рідна, зроду не бачив нічого огиднішого за це…— кривилося чоловіче обличчя. 

— Ну завели собі дівчатка наші котика, в чому проблема? — сіла за стіл на кухні Діна і подивилася на свого чоловіка з теплом і хвилюванням водночас.

— Котика?! Це, мила моя, не котик, а якесь іншопланетне слизьке створіння. Господи Ісусе, мене досі всього аж перетрушує. Як взагалі можна було таке купити? — аж зачухався чоловік, ніби те створіння пригнуло йому на руки, — Ти знаєш, у мене не завжди складалося з котами, чи то псами. У нас теж колись був…цей як він..Блохастик! – пригадав Степан, — Хоч і нещасний він був, але хоч схожий на кота, а це…якийсь пацюк, а не кіт.

— Це сфінкс. Порода така. 

— Воно лисе і страшне!

— Він таким і має бути, Степанчику, — хихикнула Діна.

— А наша Віка…і Віра теж…його там цілували на камеру. Рахуй що майже в задницю!! Фу! Їй Богу, вже краще б з тим Мішелем цілувалися…

Дружина голосно розреготалася. А Степан схопившись за серце сів на стілець. Не давали йому діти пожити на старості спокійно, в ліках і молитвах одне рятування. 

— І скільки вони за него заплатили? За той страх лисий? 

— Казали наче тисячу п'ятсот, — примружила очі Діна, і підійшла до полиці з ліками. 

— Жах…тисячу п'ятсот гривень на вітер. Я б сам заплатив, щоб таке навіть не розводили. 

— Тисячу п'ятсот доларів, Степанчику, — тихо сказала Діна, і аж прикрила очі дружина вже уявляючи реакцію свого чоловіка. 

— Матінко рідна! Тисячу п'ятсот доларів? Слухай..а може цей…у наших дівчаток якісь проблеми з головою, бо я втямити не можу, як їм взагалі в ту голову прийшло купити щось подібне, та ще й за такі гроші?! — обурився Морозний, – Мила, ти не знайшла барбовалу? — розтирав долонею грудину чоловік.

— Шукаю…

Раптовий гуркіт змусив Діну відірватися від пошуків, а Степана аж підскочити на стільці.

— Господи Ісусе, а це ще що? Чи хто? — злякався гучно звуку чоловік.

— Може протяг? — стенула плечима дружина і вийшла в коридор, щоб глянути, але за кілька секунд повернулася, — То був Ален, – сказала здивовано здіймаючи брови до гори.

— Ален? — нахмурився Степан, — Ален з роду дверима так не грюкав..навіть коли малим був. То Мішель завжди таке витворяв…

— Схоже якась муха його нині вкусила, — схвильовано сказала Діна, — Він нічого не сказав зразу у свою кімнату…

— Муха? Радше бджола чи ґедзика дика! Не інакше як Софія, я кажу тобі вся справа в Артуровій малій. Завжди усі наші проблеми через Артурових дітей! Не здивуюся, якщо отой скіф..чи, та матінко рідна, скунс…короче оте лисе, це подарунок Мішеля. 

– Не треба скидати усі смертні гріхи на Мішеля, — приобійняла Діна чоловіка, — Але все ж Ален поводиться дивно….

— Та кажу тобі, ця Софія його замучить! Вона ще з дитинства вчепилася у нашого малого, як той реп'ях. А Артур їй ніколи навіть слова не сказав. Моя принцеса…королева…та тьху. От і маємо. Та най собі буде хоч Єлизаветою другою, аби нашого Алена не мордувала. Дружба в них! Угу, аякже! Бачу..до чого призводить отаке!! Гляди ще наш малий в які монахи подасться через ту Софію…

— Степанчику, що ти таке говориш?

— А що я кажу, мила? Хіба ти не бачиш, що коїться? Алену вже за тридцять…я вже все припускав…чого воно одне досі швендяє. Навіть, прости мене Господи Ісусе, що в нього яка імпотенція чи що…Але кажу тобі, вся справа у ній. У Софії.

— Не знаю…вони ніколи навіть не зустрічалися…

— От в тому вся і справа! Через то їх обох і корчить ось так, як нас старих. Не знаю, що в них в тих головах? Матінко рідна, як я маю з отим усім справитися? Ще й того "барбовалу" десь нема. 

— Не знаю, не можу знайти, — зітхнула Діна. 

— Вона, як та п'явка, причепилася до нього і всю кров з нього дудлить. Гляди, Ален сам скоро виглядатиме як той сфінкс. І чого питається?! Та матінко рідна, ну має вона того Дена, то будь собі з ним! Так ні…наш хлопець, та тьху який він уже хлопець, він же мужик уже, далі носиться з нею, як то з тою писанкою мальованою. 

— Милий, от чого ти драматизуєш? Ти взагалі навіть не знаєш, у чому справа. А по голосно закритих дверях уже цілу історію вигадав. Може то дійсно протяг був.

— Угу, але протяг то в Алена у голові. В кого він взагалі такий вдався?! Не розумію…мені терпіння уже би сто п'ятдесят раз тріснуло з такою подругою. 

— Тобі треба заспокоїтися, милий…

— Спокій мені вже навіть не сниться, Діночко….я б на Артура натиснув, але жаль його, розумієш. Останнім часом виглядає він вкрай кепсько. Мила, мені терміново треба мої ліки,— пробило Степана на сльози, — Бо я як подумаю, що міг друг помре і залишить мене одного розбиратися з отим всім…

— Ну то поговори з Аленом, запитай що в нього на душі, на серці коїться…

— Та не скаже він, — махнув рукою Степан, — Він ще з дитинства такий. Мовчить хоч ти трісни…ото він завжди з тою Софією лише спільну мову знаходив. Не знаю…але дівчина має на нього дуже сильний вплив. Я хіба багато прошу, Діночко, от скажи? Я хочу вже онуків кінець кінцем. Хочу спокою, затишку, а не оце усе…

— Все буде, — погладила його по голові дружина.

— Та буде, Бог змилується над нами, питання тільки, чи я то ще застану…

— Гаразд, милий…я йду спати. Ти теж довго не сиди тут. Легше хоч тобі?

— Легше мила, йди.

Степан ще кілька хвилин сидів на кухні у тиші. Думав то про лисого кота, то про Алена, то про Артура. Встав, відкрив холодильник, щоб попити лимонаду, аж тут глип, а на боковій полиці стоїть Барбовал. Схоже проблеми з головою починаються у нього, а не в дітей. От так і вір самому собі, якщо ти навіть не пам'ятаєш куди поставив ліки й чому саме туди?