24.1 Чи подобається тобі Ален?

 Ох…так, Ден! Звабливий і красунчик, і принц, і все при ньому. І ця посмішка, що щоразу сильніше змушує її серце завмирати. І ці його губи,тонкі, але солодкі на смак, вона куштувала їх…і не раз. Софія відчувала, що закохується. Що її хвробливість Аленом минає. І вона зцілюється. Що кохання ним переростає в роздратування до нього. Вона його забуде, так вона нарешті пішле свого друга до задниці! 

— Красуня, як завжди, — всміхнувся їй Ден, що йшов до неї на зустріч. Легка кульгавість ще була, але була уже менш помітною. В усьому іншому Ден виглядав бездоганно. 

— Дякую, ти теж доволі нічого так, — хитро блиснула на нього Софія, обхопивши його за шию руками. Їй хотілося роздивитися обличчя свого хлопця зблизька. Ніби бачить його вперше, — Ні, ти значно більше ніж нічого так. Маю визнати, ти таки красунчик, Дене. 

— Як же це спокусливо звучить з твоїх вуст, — схопив легко за щічку дівчину Ден. 

— Скажи но мені, я у тебе перша дівчина? 

Хлопець розсміявся і лиш притиснув Софію ближче до себе. 

— А що твоя власницька натура не переживе, якщо я кохав когось до тебе? — жартував хлопець, поки Софія дратівливо кусала губи. 

— Та коли ти тільки встиг! — турнула його Софа у плече, — Тобі ж тільки двадцять один? 

— Ох…моє перше кохання зіграло зі мною злий жарт, моя солодка перчинка, збило з ніг…

— З цього місця вимагаю подетальніше, — заклала руки на грудях дівчина. 

— Мені взагалі не легко довелося, бо мені то ламали ноги, то грозилися запхати уретральний…чи який там катетер в одне місце. Жах, які приниження. А ще я кілька тижнів ходив на судно, уяви собі. 

Тут Софія уже не стрималася і голосно розреготалася ховаючи свою голову на грудях хлопця. 

— То я справді твоє перше кохання? — в її очах світився захват і вдоволення. 

Її надзвичайно тішив той факт, що вона у Дена перша. Перша, яку він покохав, поцілував. Перша, якій подарував букет, перед якою він не боявся бути вразливим і вразити її.

Не те що Ален! Все життя заявляв, що вона його королева, а сам подарував свої перші поцілунки, свої перші романтичні обійми Христині! І ці темні вечори…під зоряним небом, в яких її друг танцював пристрасне танго зі своєю нареченою. Все це було для неї нестерпним. Вона не могла на це дивитися. Вона не хотіла бути з Аленом, але й не могла бачити свого друга з іншою. 

— Справді, — сполохав її думи Ден, — А твоє? Ти симпатизувала комусь до мене…

Софія замислилася. Не те, що у неї не було стосунків. Але по правді до цього дня ні один хлопець не симпатизував їй так сильно, як Ден. Ален не рахується, Ален взагалі до задниці, її друг. Тож, вона не могла пригадати нікого особливого. Всі починали її дратувати за кілька місяців, в кращому випадку за пів року. 

— Не можу пригадати, щоб хтось подобався мені настільки сильно, як подобаєшся ти, — це була чесна відповідь. Це було те, що вона не просто думала. Софія це відчувала. Так, вона відчувала, що цей малий підкорює її, і вона хоче здатися. 

— Навіть Ален? 

Ну от тільки Софія подумала про те, що Ден ідеальний, як він тут же запитав її те, що й питають усі! Тепер в її очах було роздратування, а не захоплення. 

— А що Ален? 

— Він ніколи тобі не подобався? — в очах Дена Софа бачила щирість. Цей малий був сміливим і водночас задавав несміливі запитання. Батько завжди казав їй, що довіра це одна з основ стосунків, після почуттів. Тож зараз вона не знала, що відповісти своєму хлопцю. Тому вирішила відповідати щиро.

— Можливо у дитинстві. Ален старший за мене майже на сім років, тож знаєш…я коли була малою, мріяла якнайшвидше вирости, щоб він міг запропонувати зустрічатися нам. Я дивилася на нього, як на того принца. Думаю, я справді була у нього закохана…— Софія була щирою. Вона справді говорила те, чого хотіла колись. А щодо того що вона хотіла зараз, вона нікому не скаже. Ні собі, ні тим паче Дену. 

— І ви почали зустрічати? 

— Ні, почав зустрічатися лише Ален. Але не зі мною…

— А він знав, що ти ну…

— Не знаю. Важко сказати, бо межу дружби ми не перетинали ніколи. І ніколи не перетнемо, Дене…

— Знаєш, мені видалося, що Алену ти не байдужа, і він дивиться на тебе не як на подругу, — в словах Дена Софія відчувала нотки страху. Схоже її хлопець справді ревнував і думав над тим, чи любить вона його.

— Мені теж так здавалося, усім так здається. А насправді Ален холодний і байдужий до мене, як до дівчини. Він обрізав мої крила дуже швидко. Тож я припинила літати у своїх рожевих дитячих фантазіях. Але все ж, він теплий і відкритий до мене, як до подруги. 

— Так не буває, Софі…

— Дене, що ти хочеш почути? 

— Я хочу почути правду…

— Я не планую з Аленом ніяких стосунків, ні тепер, ні у майбутньому. І я щира, коли кажу, що ми з ним просто друзі. Він дістав мене, розумієш? Я хочу від нього сепаруватися. Я відчуваю, що ця прив'язаність до нього, це ніяке не кохання, в радше хвороблива залежність. Ну ось ти почув правду, тепер можеш кинути мене і розійдемося…— Софія була злою. В її душі здіймалися грозові сумніви щодо того, а раптом Ден зараз і справді піде…Плюне на все і у неї, як завжди, нічого не вийде. Вона чітко зрозуміла, що цього не хоче. 

— Скажеш щось нарешті…— не витримала Софія цих довгих секунд мовчання. Бо Ден просто стояв і дивився їй в очі, нічого не говорячи, — Ну гаразд, не хочеш нічого казати, тоді я пішла…— так дитяча поведінка у ній брала гору. Вона знала, що мала Софія все ще живе у ній, але якась частинка дівчини не бажала, щоб це в ній помирало. Їй подобалося, відчувати себе королевою. Їй подобалося думати, що світ крутиться навколо неї…

— Я хочу сказати, що повірив у кожне твоє слово, Софі. І ще що…

— Що? 

— Що я закохався у тебе, Софіє Мищенко, і мені, як Алену не достатньо бути для тебе лише другом. Так, хай я малий, що занадто відкрився тобі і не вмію бути загадковим чи…

— Т-ш-ш, — долоня Софії лягла на його губи, — Тоді кохай. 

— Ти боїшся висоти, Софі?