23. От що ти збирався?!

— Степане, ми…— аж припіднявся з крісла Артур, але дужа рука товариша всадовила його на місце. 

— Ну, привіт, друже, — простягнув Морозний Артуру руку, — І тобі, кохана, привіт, — підійшов Степан до дружини та поцілував її. Затим взяв крісло для себе з сусіднього столику і сів поруч, поміж цими двома, — Матінко рідна, — нарешті помітив бліде обличчя Артура Степан, — Ти що, Артуре, злякався моєї появи? Та Господи Ісусе, у мене ж немає в руках лопати.

Артур лиш знизав плечима і всміхнувся.

— Та перестань, друже. Я знаю що ти уже занадто старий і немічний, щоб зрадити, — жартував Морозний, — Я з літами навчився адекватно оцінювати речі, тож бачу, що ви розмовляєте як друзі, хоч і надто близькі. Та це якось переживу, — поцілував Степан долоню дружини, — То що обговорюєте? 

— Ну власне, Артуру видається, що між Аленом та Софією, щось коїться останнім часом…

— Себто як коїться, — нахмурився Степан, — Щось таке як між вами двома колись коїлося? 

На це Діна та Артур лиш перезирнулися та оцінивши жарт Морозного реготнули.  

— Артур просто хвилюється за доньку, ти маєш розуміти.

— О…я чудово розумію, тебе, Артуре. Відчував теж саме, коли твій Мішель підбивав клинки до моїх малишок. Але справедливості ради, кохана, я тобі вже давно торочу, що між цими двома, тобто між Софією та Аленом, ніякої дружби немає! Яка в задницю може бути дружба між тими хто цілується в губи?! 

Після цієї фрази кава стала Артуру поперек горла і він почав рвучко кашляти. 

— Та, матінко рідна! — кілька разів постукав друга по хребту Морозний, — Ще кавою мені тут удавися! Ти, брате, з моєю дружиною, як на світ народився. Я вам кажу, між ними точно щось таки коїться! Тому ми усі тут повинні молитися на того малого, що прилип до Софії і просити Господа Милосердного, щоб в цих двох все вийшло..як він зветься той малий…

— Ден  — всміхнувся Артур 

— Точно Дена! Бо інакше ця комбінована атомна бомба Ален-Софія колись зірветься і ми або…врешті станемо сватами, або ворогами, які уже навряд чи примиряться, — зітхнув Степан, — Ну я просто цей…завжди важко відходжу від усього такого, тому можу й крякнути до того, як ми примиримося, --- махнув рукою Степан.

— Я так точно, — сумно всміхнувся Артур. На цю фразу ніхто нічого не відповів…

— Ні…ну ви самі подумайте, чи можлива дружба між нормальним здоровим хлопцем і дівчиною при якій усе є, та ще й у їхньому віці? З їхніми то характерами! Невинні поцілунки…ну-ну, — говорив наче сам з собою батько Алена, — Закінчаться винними у ліжку! - торочив своє чоловік, --- А я ще в дитинстві говорив, не можна дозволяти їм так часто ночувати один в одного! Наші діти уже не діти, тож роззуйте очі. 

— А я своєму сину вірю, — зітхнула Діна, — Якщо він каже, що між ними з Софі лише дружба, то так воно і є. 

— Ну дай, Бог. Господи Ісусе, будь до мене милосердний, і хай моя дружина виявиться правою, — благально звів очі догори Степан, — До речі, ніхто з собою "барбовал" не прихопив? А то мене…щось цей..серце знову поколює, — взявся за груди чоловік, — О, а ось і винуватці цієї розмови, — ожив Степан побачивши Алена з Софією, що йшли до них на зустріч. 

Усі озирнулися до них.

— Вітаємо, а що тут за збори? Що обговорюєте? — всміхнулася до всіх Софія, поки Ален здоровкався з усіма за руку.

— Ваше весілля, — зітхнув батько Алена, і тепер усі дивилися на нього, — Ой, а що ви не плануєте одружуватися?! — зобразив здивування Степан, — А точно, — демонстративно постукав чоловік себе по виску, — Ви ж просто друзі, я забув…пробачте, — відпив холодної кави дружини Морозний. 

— Тат, у Софії є хлопець, — суворий погляд Алена дивився то на батька Софії, то на свого. 

— Це я теж забув, матінко рідна, який я уже старий, — похитав головою Морозний, — Добре хоч не недоумкуватий, — всміхнувся. 

— Не знаю, що тут коїться, але ви...здається тут усі трохи на нервах, — констатувала Софія, заклавши руки на грудях. 

— Софійко, а ти часом не маєш "барбовалу" з собою? — знову запитав батько Алена, на що та заперечно похитала головою, — Ні? Ну ні то ні, я просто думав ти медик…може де завалялося у сумці. 

— Якщо тобі так погано, то треба їхати додому, Степанчику, — звелася Діна і підійшла до чоловіка. 

— Підтримую, маму, — розвів руками Ален.

— Ну от ти нас туди й завезеш, Алене! — гаркнув Степан.

— Взагалі то я збирався Софію…

— Що збирався? От що ти збирався?! — дратувався його батько і аж розмахував руками, — Якщо ти не збирався її везти до РАЦСу, то усе інше може почекати! А твій батько чекати не може! Мене он…серце так прихопило, що гляди не доїду самотужки, ще не дай Господи приступ схопить. А Софію он... батько додому відвезе, — глянув на Артура Морозний, — Ну чи Софія його, то вже деталі…

— Ну все, милий, ти уже всім накази роздав, ходімо. 

— Так, Алене, давай, цілуй свою подружку, в щоку чи в губи, якщо ви вважаєте то нормальним у межах вашої дружби…та матінко рідна, хоч у дупу, і їдемо додому. 

— Здається у мого батька новий напад сказу, — прошепотів Ален Софії на вухо, в потім її туди ж поцілував.

— Ні, він просто не хоче брати до свого сина лопату, як до мого брата…чи тата, — Софія сказала, то Алену на вухо, і прозвучало то як жарт. Але радше це звучало, як звинувачення чи дорікання. 

Тож обмінявши після цього з другом поглядом, Софія подумала, що Степан помиляється, і нічого, окрім дружби між нею та Аленом бути не може. Бо одного дня їй не просто захочеться задушити свого дружка, а вона це таки зробить! 

— Бувай, кицюню, — всміхнувся друг, сховавшись разом зі своєю сім'єю в машині. 

###

— Що нервує він тебе, кицюню? — підкинув жару в вогонь Артур, звернувшись до доньки та дивлячись услід Алену. 

— Тат, ну хоч ти не будь таким як дядько Степан! — буркнула Софія, і опустилася на стілець, де кілька хвилин тому сидів Ален. Її щоки зрадливо спалахнули і вона важко зітхнула.