22. Дружні розмови

Артур сидів за затишним столиком в кав'ярні, спостерігаючи за тим, як підвісні горщики з квітами монотонно хиталися в такт вітру. Це навело його на думку, що варто сьогодні принести квіти для дружини. Останнім часом про нього більше турбувалася вона, а не він про неї. Це Артура неймовірно пригнічувало, але він нічого з цим вдіяти не міг. 

— Привіт, — хтось ніжно торкнувся його плечей, а сам чоловік відразу ж всміхнувся, — Давно чекаєш? — всілася навпроти нього жінка за столик. 

— Привіт, радий бачити, Дін. Насправді ні, але на тебе чекав би скільки завгодно, — підморгнув жінці друга Артур, а та привітно до нього всміхнулася, — Почуваюся так, ніби ми знову закрутили романчик за спинами наших половинок…, — підморгнув, а Діна здивовано на нього глипнула очима, — Вибач, це був недоречний жарт, — схаменувся Артур, сумно витягши губи в лінію. 

— Ні…нічого, — взяла його долоні до своїх Діна, — Я згадую про той період свого життя, чи то нашого з тобою, з теплом, — її підбадьорлива і щира посмішка додала чоловіку впевненості й він всміхнувся і їй у відповідь, — То про що ти хотів поговорити?

— Ти ж знаєш, що останнім часом я почувався не надто добре. Але цей місяць я ніби знову став собою. Тож поки я при здоровому розумі, — всміхнувся Артур, — Хотів би поговорити з тобою про Алена. 

— Про Алена? — в очах Діни читалося здивування. 

— Так. Ти ж знаєш, що Алена я завжди любив, як власного сина Мішеля, і навіть старався бути для нього батьком, коли Степана не було з вами. Але Ален тепер дорослий і я не зовсім його розумію…

— Про що ти, Артурчику? — намагалася з'ясувати напрямок думок друга Діна, — Ти теж, як Степан думаєш, що між ним та Софією щось більше ніж дружба? 

Артур всміхнувся, а до них підійшла офіціантка, щоб взяти замовлення. Вони замовили собі по каві та шматочку чізкейка. 

— Не знаю, що тобі на це сказати, — перетяла плечима жінка, — По правді Ален якийсь ні на кого не схожий. Я аж занадто відкрита в почуттях, Степанчик…трохи запальний буває, але з почуттями та проявами кохання у нього завжди все ясно, як білий день. А мій син…не знаю, він просто, як якийсь кремінь, з якого вичавити бодай краплю щирості чи відкритості, це ще та задача. Він занадто виважений…інколи дивлюся на нього і думаю, Господи, ну що ж у тебе синку зараз в думках? Що там коїться у твоїй голові? 

— З Софією теж саме. Ніколи нічого не розповість, а особливо якщо то стосується твого сина…завжди хотів запитати, чому…чому те весілля Христини та Алена таки не відбулося? Що сталося? 

— Віриш, Артурчику, по нинішній день не знаю, — важко зітхнула Діна, — Ален прийшов і сказав нам, що весілля не буде. І все…більше ніж слова…

— Як так? 

— Ось так, я вже думала Степана інфаркт…чи не приведи Господи інсульт прихопить. Скільки він викричав на Алена того вечора, і так і сяк розпитував, а син мовчить, як риба. Не вичавити з нього правду. Стоїть, мовчить, щось думає…Гадаєш, то якось пов'язано з Софією? 

— Не певен, звісно, але є такі припущення.

— Не знаю, що тобі сказати. Алену було не легко в той період. Ніколи не забуду, як на наступний день до нас прийшла Христинина мати. Вона плюнула Алену просто в обличчя, а я стояла за дверима і нічого не могла вдіяти з тим…мені було жаль мого сина…його змішали з болотом, обізвали останніми словами. Мені, як мамі, знести таке було вкрай важко…

Артур взяв Діну за руку. Він виявляв їй своє співчуття через цей жест. Він хотів показати, що поруч, що розділяє і розуміє її почуття. 

— От тому я і хвилююся за свою доньку, розумієш? Ніколи не пхав носа в життя своїх дітей, та я просто хочу померти з певністю, що моя Софія буде щасливою, і що людина, яка буде поруч з нею, її не ображатиме. 

— Ален завжди поводився з твоєю Софією, як з королевою, — обурилася Діна.

— Це так…тому я й боюся, що Софія може плекати щодо нього якісь примарні надії! — пояснив Артур, — Інколи я дивлюся на цих двох і думаю…ну друзі, як друзі. А інколи таке враження, що вони сидять і тільки й думають про те, як дременути у темне містечко і там націлуватися досхочу. 

— Їх обох не можна назвати безхребетними або ж боягузами, Артуре. Тому якби вони хотіли цілуватися у темних куточках чи аби що, у нас з тобою вже би були спільні внуки. 

Розмова на мить припинилася, бо їм принесли каву та чизкейк. Діна мовчки зробила кілька ковтків напою, а тоді стала їсти десерт. 

— Скажи мені, ти що вважаєш мого Алена не гідним твоєї Софії? — наважилася озвучити своє запитання жінка.

— Що? — в очах Артура був щирий подив на таке запитання, — Ні, Дін. Навпаки. Просто я хочу мати певність, що цей юнак кохає її так, як тебе все життя кохав Степан. Ні на дещицю менше. 

— Розумію…Та я чула, що в Софії з'явився хлопець. То ж знаєш…навіть якщо між ними й щось є, якісь почуття, то не з боку твоєї доньки до мого сина, — вирішила досить гостро відповісти Діна, — І взагалі чого ти говориш про це зі мною? Іди напряму до Алена і запитай. Певна, що він би розказав тобі більше ніж Степану, — додала більш м'яко. 

Діні на мить стало прикро, що розмова з Артуром потекла в таке русло. Вона дивилася на нього і бачила на його обличчі втому. Там була втома не лише від болю, але й від життя. Вона дивилася на нього і бачила в ньому батька, який усім серцем любив свою доньку. Який, мабуть, мріяв побачити останню у весільній сукні. Щоб зі спокійним серцем передати її в надійні руки. Але вона знала, Артур цього не побачить. І Артур теж це знав…

— Знаєш, що я думаю, — поклала ложку на стіл Діна і знову взяла долоню чоловіка навпроти, — Наскільки я знаю Алена, то тут можливі лише два варіанти. Або Алену і справді байдуже і тому він такий холодний, безвідповідальний, або він дуже сильно кохає твою доньку…настільки сильно, що готовий знищити своє життя вщент, і винести найжорсткіші приниження ради одного її слова. І я навіть не знаю, який з цих варіантів мене особисто лякає сильніше…

Артур призадумався і собі випив кави. Жінка навпроти очевидно мала рацію…