21.1 Ходячий Ден

Травматологічне відділення продовжувало жити своїм життям. Але медсестрам Віталіні та Тамарі сьогодні було особливо скучно. З пацієнтів лише шістдесятирічний дід Петро з переломом тазу і дві літніх дами у шостій палаті. І з одного боку, медсестер радувало, що для них нема роботи та багато людей цілісні, в прямому сенсі, а з іншої сторони їм було аж занадто нудно і вони пили чай уже втретє. Навіть сюжети прибиральниці Глаши більше не веселили. Отож їм було скучно…аж доки у дверях травматологічного відділення не з'явився Ден, причому на своїх двох. 

— Доброго дня, вам чарівні жіночки травматології! — всміхнувся хлопець підходячи до їхнього поста. 

— Ого, кого принесло сюди, — радісно сплеснула в долоні Віталіна.

— Дене, доброго дня! То ви вже остаточно залишаєте нас? — з нотками суму додала Тамара Олександрівна. 

— На жаль…чи то радше на щастя, — всміхнувся Ден, — Так. 

— Як прикро, — зробила сумний вираз обличчя молодша медсестра, — Ох, не скоро ще до нас занесе таких красенів. Хоча воно то й добре, не місце таким красеням у нашому відділенні. 

— Угу, — підтримала подругу старша медсестра, — Такі красені зазвичай в венерології водяться, — після цього всі троє дружно розсміялися. 

— А ви, Дене, до Софії прийшли? Так, вона сьогодні не в нашому відділенні, — сказала Тамара.

— Ні до вас, — всміхнувся до жінок в білих халатах Ден, — Але до Софії Артурівни теж хочу зайти, вона у якому відділенні? 

— В урології сьогодні наша Софія Артурівна, — хіхікнули медсестри.

— Несподівано, — засоромився Ден, — Але ми ж не зі слабаків…

— Так-так, — підтримали жінки хлопця.

— А це вам, — дістав красунчик кілька шоколадок і поклав на сестринський пост, — Дякую за лікування і турботу.

— Ох..оце нашій Софії пощастило з хлопцем, – взяла до рук шоколадку Віталіна, — Мені мій Павло за життя тільки три рази шоколадку приносив, і то весь час чорну, ще й пористу. Ну от скажіть, хіба може бути хоч щось гірше цього??

— Біла пориста? — припустила Тамара.

— Ну хіба що, — розсміялася Віталіна, — Бачу треба чайник четвертий раз ставити. До речі, Дене, а ви…ну все-таки зустрічаєтесь з Софією? Бо ми якось не наважувалися у неї запитати.

— Так, ми зустрічаємося. 

— Ну і чудово. Може нарешті цей її Ален відсохне від дівчини. А то як той апендицит, їй Богу! Давно пора вирізати! 

— Та, клізму тобі в рота, Віталіно, чим тобі Ален не подобається? 

— Ален мені подобається, — розсміялася молодша сестра, — Просто Ден мені подобається більше. Ден всім подобається, — стенула плечима, хитро поглядаючи на шоколадки,  — Він же он навіть і Софіїному батькові сподобався. Ви до речі, Дене, з її мамою уже теж познайомилися? 

— Та якось ще ні, — несміливо почухав потилицю хлопець, — Але звісно дуже хочу.

— Ну знаєте..воно і добре, — стала розпаковувати шоколадку Віталіна, — На все свій час, як то кажуть. А Софіїна мама вона…ну…короче, теж знаєте така жінка з перцем, чи то зі скелетиками в шафі. А скелетики там доволі пікантні…— патякала Віталіна, а подруга боляче штовхнула її у бік. 

— Клізму тобі в рота і ще в одне місце, Віталіно, — перевела на Дена зляканий погляд Тамара Олександрівна, — Дене, ви її не слухайте…

— Поправді хотів би знати щось про Софію більше і про її сім'ю також, мені цікаво все… — очі хлопця горіли щирою цікавістю, якоюсь навіть дитячою інтригою. 

— Ну от захоче Софія вам розповісти про себе щось, то і розповість, і познайомить. А мама її колись, теж до речі працювала в лікарні медсестрою. Тож наша тезка, вважайте, — розсміялася Віталіна, щоб хоч якось зняти напругу, що виникла, — Правда не в нашій клініці, а в іншій..одній приватній. Любить вона усе приватне…

— Але скажу вам з досвіду свекрухи, — хутко перебила Віталіну старша медсестра, — Налагодити контакт з мамою дівчини, то вкрай важливо. Бо вона або полюбить вас як сина, або вважатиме зятем усе життя, — зітхнула Тамара Олександрівна. 

— Можливо вам відомо які квіти любить Софіїна мати? 

— Хм…треба подумати. О, пам'ятаєш Софа нам показувала фото з дня народження своєї матері, і там був такий пишний букет. І квіти такі дрібні….як купками, — зображала руками те, що хотіла пояснити словами молодша медсестра, — Як же вони називалися? Софія Артурівна казала, що батько такі кожного року дарує її матері. 

— Як виглядають пам'ятаю, а як називаються…ну геть забула. Може якось на п..чи на г…

— Може гортензії? — запитав Ден, відразу демонструючи жінкам букет на смартфоні. 

— Точно! Це вони. Боже, яка розкіш! — замилувалася Віталіна, — Мені мій Пашка все життя якісь бур'яни польові дарував, або максимум хризантеми. Я йому вперто казала, хризантеми то похорон, а він мені усе інше то похорон для мого гаманця. Ні, ну клятий романтик!? – сміялася медсестра, а разом з нею і її слухачі. 

— А ви, Дене, квіти Софії принесли? — поцікавилася Тамара Олександрівна.

— По правді я б сама вам квіти подарувала, Дене…ну на честь виписки, — розсміялася Віталіна. 

— Є…просто залишив в машині, – всміхнувся Ден.

— А які? — затріпотіли вії Віталіни, — Ну якщо не секрет…

— Не секрет. Букет в червоних тонах…ось, — показав хлопець медсестрам фото, а Віталіна аж охнула.

— Боже…яка краса! Це не букет, а сама пристрасть! 

— Дякую, – засоромився Ден, — Ну тоді я в урологію.

— Урологія поверхом вище, — крикнула у спину Віталіна, — Успіху вам, Дене! 

###

Букет Дена