19.2 Йому цікава ти

— Алене, а що я повинна була розказати? — дівчина прийняла його руку. Їй завжди так було спокійніше. Ніби він відчував її не лише словами, але й цими дотиками…бодай дотиками кінчиками їхніх пальців, — Ти знаєш, що мої батьки для мене найкращі на світі, та люди завжди знайдуть чим дорікнути. Люди які зовсім не знають їх, та знають чутки про них. Про Артура Мищенка, якого лікували, як якось божевільного, бо він скалічив людину…або ж про Віру Мищенко, яка колись мала репутацію жінки легкої поведінки. Люди пам'ятатимуть таке до кінця своїх днів. 

— Дену важлива ти, а не минуле твоїх батьків, — перебив її відчайдушний монолог Ален, — Софі, глянь на мене, — обережно звів він її підборіддя, щоб відшукати очі, — Якщо цей малий полюбить тебе, а ти йому явно не байдужа, то його цікавитиме лиш твоя історія, а не чутки про твою сім'ю. Я певен, що якщо він познайомиться з твоїми батьками особисто, то зробить свої власні висновки про них. Для мене взагалі твій тато, як мій власний тато…ти ж знаєш, — всміхнувся Ален щиро, а потім поцілував її у щоку. Та була солоною від сліз, — Вибач, не стримався. Хотів тебе чмокнути так, як тільки прийшов…але твоя маска Ґрінча не давала мені це зробити.

Софія всміхнулася. Її обличчя ще пам'ятали дотики його пальців до щік. Так, Ален був їй хорошим другом…але просто другом. 

Дівчина завжди була близька з батьком. Особливо близька, навіть ближча ніж матір'ю. Бо поки усі решта гасали на дворі, вони з татом проводили час у будинку. Вдвох.

Їй пригадався один з днів, коли Артур носив її на спині. Її тоненькі ручки чіпляються за його шию, а він носить її по кімнаті. Вона сміється йому на вухо, а батько сміється у відповідь. Вона помітила, як крізь шпаринку дверей, за ними спостерігає Ален. Вона всміхнулася йому, а він всміхнувся їй. Тоді Софії було п'ять, а Алену майже дванадцять. 

Батько втомлено сів з нею на диван. На його чолі піт, а ноги тремтять. Вона кричить йому: 

— Тато, тат, ще! Хочу ще! 

Та Софія була просто дитиною, яка ще нічого не розуміла. Артур заперечно махає їй головою. Але вона не відстає. Софія завжди була такою, малою примхливою дівчинкою, яка хотіла уваги до себе. Зрештою, батько не витримав і крикнув до неї. Це було дуже голосно і несподівано. Навіть Ален за дверима здригнувся.

— Відстань від мене, чуєш?! Дай, мені спокій! Дай мені спокій, Софі!

В її очах народилися сльози, а в очах батька провина. Вона пам'ятала, як Артур опустив голову і закрив обличчя руками, як сказав їй “донечко, вибач”, але вона не прийняла його обійми, а гордо склала руки на грудях, демонструючи образу. Адже таке було вже не вперше …і не вдруге…батько інколи так робив. Завжди це було якось спонтанно і непередбачувано. 

— Соф, твоєму татові треба відпочити, — сказав їй Ален, беручи за руку, — Хочеш, я тебе так само покатаю? — хлопчик всміхнувся їй, — Ну ж бо давай, залізай на плечі, — заохочував її Ален. 

— Добре, але не тут, — злісно глянула на батька мала Софія, — Не тут…не з ним, — ткнула вона пальчиком у батька. 

— Софійко, я …— Артур намагався відновити свій зв'язок з донькою, але мала навіть не дивилася в його сторону. Горда…звісно вона пробачить його до вечора, але поки що образа занадто сильна.

— Не хвилюйтеся, я все їй поясню, — відповів Артуру Ален, — А ви краще відпочиньте…і прийміть ліки.

Мала Софі застрибнула до Алена на плечі та схопила його за шию. Ален тримав її під колінами своїми руками.

— Ну що вперед, Софі? Хапай свого водяного бластера і ходімо полювати на Мішку.

— Вперед! — закричала мала, здіймаючи руки з пістолетом догори. 

За кілька хвилин рухома мішень, себто її брат Михайло, була мокрою з ніг до голови. І поки брат Софії відбився і періодично потрапляв Алену в очі водою з бластера, хитра Софія, ховалася за спиною друга і була практично сухою. 

###

— Мені жаль мого батька, Алене …я згідна на будь-якого Артура в моєму житті тепер. Навіть на того, який кричить на мене чи дратується. Аби він був! Аби мій батько був…жив…я не хочу, щоб він помирав, розумієш? Я не хочу!! — в очах Софі зароджувалася істерика. Ален бачив це. 

— Ох, моя маленька Софі, ходи сюди! Ну ж бо…давай…йдеш? — розкрив друг для неї свої обійми. 

— Ні, — хутко обтерла сльози дівчина, — Хочу тобі на спину, бо боюся твоя шия мене не витримає, — всміхнулася, а Ален закотив очі, — Покатаєш, як коли ми були малими? 

— Що ж…персональний коняка Ален до твоїх послуг, — розвів руками друг, стаючи до краю дивану. А Софія ж стала на диван, і руками охопила його шию.

— Ну вперед, — турнула вона його ногами, а Ален нарешті підхопив її за ноги. Проїхавшись долонями від дівочої дупи до впадин під коліньми.

— Маю сказати, що твоя дупця значно підросла з тих часів, коли я хапався за неї востаннє, — всміхнувся Ален.

— Та іди ти до дупи, Алене, — розреготалася Софія, руками стискаючи його шию, — О, Мішель нарешті приїхав, — визирнула вона у вікно, — Ти думаєш про теж саме що і я, Алене? — хитро всміхнулася.

— Ну особисто я досі думаю про твою дупцю, а про що думаєш ти я…

— Алене!

— Досі маєш водяний бластер? — зрештою посерйознішав друг, і собі визирнувши у вікно. 

— Аякже, давай до шафи, — скомандувала своїй “коняці” Софія. Звідти вона дістала пістолет і вони поїхали до ванни. За кілька хвилин бластер був повний, і вони причаїлися в засаді в коридорі, чекаючи Мішеля. 

— Де ж твій брат так довго? У мене зараз цей…руки відмовлять, — заскиглив Ален і через секунду замок клацнув, а вхідні двері відчинилися, у них стояв Мішель. 

— Сюрприз, братику! — розсміялася Софія і випустила йому потік води прямо в обличчя. 

— Ви це серйозно? — скривився Мішель, витираючи обличчя. 

— Ну якби ми хотіли серйозно з тебе познущатися, тут була би вода з туалетного бачка? — хитро реготнула Софія.