19.1 Злий Грінч

Софія мала цього вечора гарний настрій. Вона постійно усміхалася, а коли вона так робила, то й на її щоках розквітали невеликі ямочки. Після того сирного лаваша вона ще нічого не їла, тож зараз пішла до кухні, щоб чимось повечеряти. 

— Таточку, — сказала вона побачивши Артура, що сидів на кухні. Дівчина обійняла його за шию і поцілувала в шорстке обличчя. 

— Привіт, — пригорнув її до себе батько, — Вирішила повечеряти? — випустив її з обіймів Артур, — Це правильно, а то ти така худенька, — додав батько дивлячись на доньку з неймовірною любов'ю. 

— Не худенька, а з гарною талією, — всміхнулася Софа. Так завжди говорила їй мати — Віра. 

— Точно, ти в мене красуня! Така ж, як і мама твоя, — підморгнув Артур до доньки.

— Тат, скажи но мені, — примружила загадково очі дівчина, – Коли це ти встиг познайомитися з Деном? — відкрила холодильник Софія. 

— А що він тобі не сподобався? — і собі загадково всміхнувся батько. 

— Чому ж…навпаки, — дістала Софія з холодильника якийсь пиріг. Схоже на кіш Лорен. Не інакше, як Мішель спік або швидше за все замовив десь. Схоже брат занадто звик до французької кухні. А раніше готував борщ і навіть голубці крутив. 

— То ви з Деном пара? — поцікавився батько. 

— Ну можна й так сказати, — перетяла плечима Софія.

— Головне, що він тобі подобається, моя люба. А далі вирішиш сама, хто тобі насправді потрібен, — сказав батько, загадково всміхнувшись. А Софія на мить замислилася. Може…може батько про щось здогадується? Чи не дай Боже, це щось йому Мішель розповів про Алена! Про те, що сам Ален щось міг розповісти Артуру вона навіть думки не допускала. Ален завжди в таких розмовах поводитися так, ніби у нього взагалі немає язика.  Вирішила не відповідати, а просто мовчки запакувалася Кішем. Як взагалі їсти той кіш – холодним чи треба розігріти? 

— Любий, ти ще довго? — з'явилася на кухні Софіїна мати, але побачивши доньку привіталася, — О, Софіє, привіт. Я й не чула, коли ти прийшла. Що це ти їси? — глянула Віра на хом'ячі щоки доньки, — А той Мішелевий кіш…не дуже смачний, але по правді все краще ніж отой цибулевий суп, який він готував вчора, — скривилася матір, і всміхнулася. 

— Мам, а то треба розігріти, чи ти не в курсі? 

— Поняття не маю, — похитала головою Віра, — Та не думаю, що це якось особливо вплине на смак, — покрутила носом жінка, — Артурчику, ходімо. А то мені сумно без тебе, — обережно взяла Віра свого чоловіка за руку, і допомогла звестися. 

— Софі, принцеса моя, я тебе люблю, — озирнувся батько до доньки.

Ці слова батька..ох вони завжди відчуваються із завмиранням серденька. І завжди були такими бажаними. Навіть бажанішими за такі ж слова від Алена. 

— Я знаю, тат. І я тебе, — відповіла з посмішкою на обличчі донька. 

Артур спираючись на руку дружини пішов з нею до кімнати, а Софії той кіш став поперек горла. 

— Мішелю, сподіваюся то було куплене, бо якщо це ліпив ти, то з тебе став нікудишній кухар! — сказала сама до себе, склавши руки на грудях.  

Затим дівчина пішла в душ. Вона кілька секунд стояла і дивилася на гель для душу, подарований Аленом, але зрештою так і не торкнувшись пляшки сказала: ”Пішов ти до дупи, Алене!” Її шампунь пахнув магнолією та полуницею. Це знову сколихнуло в ній думки, але цього разу про Дена. Фінальним етапом догляду стала маска з зеленої глини, яку Софія нанесла на обличчя. Прихопивши книгу вона лягла у ліжко. Але почитати їй не судилося, бо їй прийшло смс від Алена.

“Кицюню, відчиниш? Я стою під твоїми вхідними дверима, як той цуцик…”

Спершу язик Софії роздратовано цокнув, а очі закотилися аж до брів, але потім вона таки встала і відчинила другу двері. 

— Я бачив тебе звісно різною, Софі, а в образі злого зеленого Ґрінча вперше, — реготнув Ален, пильно розглядаючи її лице, — Але тобі пасує, знаєш? 

— Алене, не дратуй мене на ніч, — захряснула за спиною друга вхідні двері Софія. 

— Цілувати в щоку не буду…гидую, — знову всміхнувся Ален, а Софа розсміялася. 

— Який гидливий, — заклала вона руки на грудях і нахмурила брови, — Чого прийшов? 

— Я до Мішеля, але він на своїх танцульках затримався, тож…тож, кицюню, понадокучаю тобі. Ти ж не проти? -- зухвало розсівся в її кімнаті Ален.

— Проти…

— Але я однаково це робитиму, — вигнув губи в тонку лінію Ален. 

— Взагалі то….я пам'ятаю, що танцульками, як ти висловився, мріяв займатися ти, а не Мішель. 

— Було таке, та ти знаєш мого батька.

— Ален, то заняття не для мужиків! — покривала обличчям Софія зображаючи дядька Степана, — Якщо ще хоч раз підеш туди, я тобі ноги переламаю, — сміялася дівчина, а її друг разом з нею. 

— Та все ж я навчився, так сяк, танцювати танго. 

— Угу, - облизнулась Софія, — Я бачила, як ти його танцюєш. Якось на репетиції з Христиною. Ви гарно дивилися разом…ти був дуже пристрасний…

— Ти підглядала за ними? — здивовано здійняв брови друг 

— Не навмисне, — усміхнулася Софія, — Я якось прийшла до тебе, а ти з нею танцював, я залипла тоді.. коло дверей. Мабуть, моїй ревній і власницькій натурі завдали болючого удару, і я вирішила просто піти. Це було по дитячому і не розважливо. 

— Та зараз я граю у баскетбол… 

— Це не дивно, враховуючи яка ти тичка, — пирхнула Софа. 

— Слухай, а ти ще довго будеш в образі Ґрінча? — обвів навколо свого обличчя долонею Ален, — Я вже хочу милуватися твоєю красою, в не жахатися її.  

— Ще п'ять хвилин. 

— Хоча я оце придивився і думаю, що можливо я тебе бачу в образі Фіони…— примружив очі друг.

— Кого? 

— Ну тієї зеленої чувіхи, що були зі Шреком. Або ж ти просто милий горошок.

— Алене, ти нестерпно жахливо жартуєш, — розсміялася дівчина, — Я сміюся з твоїх жартів суто через ввічливість. Гаразд, йду змию з себе цю маску, а ти почекай тут. 

Через п'ять хвилин обличчя Софії дихало свіжістю і вона почувалася більш впевнено.