18.Пекучий сюрприз

— То що у нас на обід, Дене? — всміхнулася Софія тягнучи до пакета, — Ого, сирний лаваш? А як ти… — Софія загадково примружила очі, намагаючись зрозуміти, як Ден вгадав з її вподобаннями, — Хоча схоже, що в тебе хороша інтуїція, - винесла вердикт дівчина.

Ден почухав потилицю і всміхнувся. Та через кілька секунд зітхнув і пояснив:

— По правді це Ален приніс, — сказав щиро як є, — Твій друг знає тебе краще ніж твій хлопець, треба ж таке…, — несміливо перетяв плечима, а потім знову всміхнувся. 

Коли він ось так невинно всміхався, то ставав ще більш чарівним. Можливо від нього і віяло якось юнацькою невпевненістю, але це те, чого ніколи не було в Алена. Ален завжди був самовпевненим і аж ніяк ніколи не був наївним хлопчиком. Ден же видавався щирим у всьому...і це неймовірно симпатизувало дівчині.

— Ален просто знає мене з дитинства, Дене. Тому не засмучуйся. У тебе ще буде час, щоб надолужити, — підтримала свого хлопця Софія, витягнувши лаваш з пакета і жадібно вдихнула його запах, — Слухай, а давай на дворі пообідаємо? 

Ден радо підтримав її ініціативу. Тож Софія йшла поволі спереду несучи в руках пакет з їжею. Хлопець слідував за нею на милицях. Його очі жадібно оцінювали її тонкий стан, плавні рухи Софіїних сідниць, які ховалися під білим халатом, і навіть запах її волосся, що віддавав чимось солодкавим. 

— Вибач…а чим…чим пахне твоє волосся? — запив хлопець, коли вони вже сиділи на лаві в невеликому садку, поблизу лікарні. 

Софія на мить призадумалася. Потім взяла своє темне пасмо і принюхалася. 

— По правді, я ніколи не звертала увагу…чим пахне мій шампунь для волосся. 

Та насправді вона знала. Її волосся пахло запахом Аленового волосся сьогодні. Якось вона запитала його теж саме — Алене, а чим пахне твоє волосся? А він сказав, що це взагалі то гель для душу, але він помив ним голову, бо шампунь закінчився. Їй дуже сподобався той запах, і вона сказала йому…що це пахне, як перець чилі, але солодкий перець чилі. На наступний день друг подарував їй такий же гель для душу. А вчора вона помила ним голову, не тому, що в неї не було шампуню, а, тому що в неї не було Алена. 

— Мені здається тут є перець…— принюхався ще раз Ден, схилившись ближче до Софії, — Але не болгарський, а той маленький….

— Чилі? — запитала Софія, і завмерла. Бо губи Дена були зовсім поряд і їх близькість пекла її, як маленький червоний перець. 

— Точно..чилі, — випустив з поміж пальців пасмо Софії Ден. А потім відхилився і всміхнувся. 

— Перець чилі не має солодкого запаху, та й смак у нього неприємний, - трішки засмутилася Софія.

— Перець чилі, — знову нахилився до дівчини Ден, обережно тягнучись до її шиї? Потім обережним рухом вказівного пальця підчепив ланцюжок і потяг за нього. З під халата дівчини з'явився подарований ним кулон, — Не може бути неприємний, бо він смакує, як ти, — сказав, і легко потягнув за кулон на себе, приближаючи дівоче обличчя до свого. 

— Краще поцілуй мене зараз…до того, як я наїмся сирного лаваша, — всміхнулася до нього Софія, а Ден, намотавши ланцюжок на палець торкнувся своїми губами її губ. Інша його рука торкнулася її потилиці, щоб притиснути її до себе міцніше. 

— Ум…це було. Смачно, — прикусила нижню губу Софія.

— Готовий з'їсти цілий перчик чилі ради ще одного такого поцілунку…

— Не варто! Адже, після такого, я точно з тобою не цілуватимуся, — розсміялася Софія. 

— Ти красива, Софіє, — замріяно констатував Ден, підперши підборіддя милицею, — Але на батька не зовсім схожа. З цього роблю висновок, що ти мамина донечка…

— Всі так говорять, — відповіла Софія, нарешті дістаючи лаваш. Вона помітила, що лаваші були підписані. Один її іменем, інший, на ім'я Дена. Ймовірно, Ален взяв її улюблений з фірмовим кефірним соусом. 

— Розкажи щось про себе..я тебе практично не знаю. Хто твої батьки…мені здається, що хоч ти і схожа на матір, але доволі близька і з батьком, — припустив Ден, беручи свій лаваш. Кілька укусів змусили Дена зрозуміти, чому Ален підписав їх. Його лаваш був з неймовірно пекучим соусом. Так, з пекучим соусом чилі. 

— Так, я свого батька обожнюю, — впевнено заявила Софія. Та в її обличчі не важко було розгледіти сум та відчай, — Просто…просто він останнім часом почувається не надто добре, розумієш про що я? 

— Не зовсім, – щиро відповів Ден, намагаючись з усіх сил стримати сльози, що так і просилися на зовні від гостроти соусу. 

— Біль фізичний інколи може завдавати й іншого болю…І не тільки тому, кому болить.

— Твій батько ображав тебе? — торкнувся руки Софії Ден.

— Ні, але… інколи він був трохи дратівливим. Та він не винен в цьому. У нього було важке життя, а останній рік мені доводилося колоти йому важкі препарати, — коротка пауза і вона продовжила: — Я дуже боюся його смерті, Дене, — в очах Софії теж були сльози.

Ден відклав пекучий лаваш і важко видихнув. До чого пекучий цей перець чилі! Але зараз пекло його дівчині. Він бачив, як вона намагалася приховати сльози, як крадькома стирала їх залишки рукавом халата. Тож він розумів, — її треба підтримати. Щонайменше обійняти. 

— Ходи сюди, — пригорнув він її до себе, — Я тут…моя солодка перчинка.

— Хто? — розсміялася Софія в його обіймах.

— Солодка перчинка, — повторив Ден, випустивши її з обіймів, і поглянувши в очі додав:  — Якщо тобі не подобається…то…

— Мені подобається. Мені подобаєшся ти…Дене…— відповіла Софія, а на обличчі хлопця розцвіли його ямочки. 

— Ти доволі непередбачувана дівчина, це мене надзвичайно в тобі захоплює. Я... здається втрачаю голову від цього…— сказав Ден, повертаючись до свого лаваша, — А ще від цього надзвичайно пекучого соусу, — закотив він очі. 

— О то ти і в їжу обираєш гостроту? — розсміялася Софа, а Ден схоже думав над тим – видати йому Алена чи себе? 

— По правді ніколи не любив гострого, але зустріч з тобою змусила мене експериментувати, — відсалютував лавашем Ден і зробив ще один укус. Як же це пече! — А мама? Які у тебе з нею стосунки?