16. Ми обоє нестерпно жахливо жартуємо.

“Спиш?” — це коротке повідомлення від Алена, змусило Софію і всміхнутися і закотити очі одночасно. 

“Ні” — швидко написали її пальці у відповідь. Хоча він і так то знає. А потім її телефон задзвонив. Це був Ален. Це був її друг. Так, вона завжди так говорила…і думала. Але чи відчувала вона так само? 

— Ти ж знав, що я не сплю…— прошепотіла вона у слухавку. 

— Я міг лише сподіватися, кицюню. Я все ще намагаюся поговорити з тобою…

— Про що? — це вона запитала ледь чутно. Їй аж пересохло у роті. Ніби вона випила ампулу з атропіном. І серце гатило…вона знала, про що він хоче поговорити. Добре, що хоч він її не бачить. 

— Думаю якщо ти не спиш, то тобі краще вийти на двір. 

Софія миттю підскочила з ліжка. Підбігла до вікна. Він був там. Так… цей клятий Ален стояв прямо під її вікном. Він чекав її. І що…що вона відчувала? Вона його ненавиділа..чи таки вона його любила? 

— Я побачив твій силует, кицюню. Не ховайся від мене, як мишка. 

“Ну чому ти, Алене, так мене дратуєш? Ну чому не йдеш до тієї дупи? Чому? Чому??”

Софія кинула на себе швидкоплинний погляд у дзеркало. Не важливо як вона виглядає, Ален знає її. Ален знає її занадто добре..А вона його ні? Вона знає його все життя, і зовсім не знає водночас. 

— Чудова піжама, кицюню, – пограв бровами друг, руки якого зухвало були складені на грудині. 

Так, Ален знав її занадто добре. Тому її не тривожило, що вона перед ним ось така. У піжамі з чорними мультяшними котами. Без зачіски…без макіяжу. Проста Софія, яка здається довірятиме йому навіть коли спить. 

— Таточко відпустив свого праведного синочка у таку пізню годину? 

— Не язви, Софі, — реготнув Ален, — Краще ходи сюди…— розпростер він руки. 

— Сюди це куди? — вдавала нетямущу Софія. 

— В обійми…вони дружні. Не хвилюйся, – щиро та приязно всміхався їй хлопець.

Кілька секунд вагань і Софія таки поринула до тіла, запах якого був їй таким знайомим. Навіть рідним і водночас чужим. 

– Змерзла, чи що? — розтер Софіїні плечі друг, відчуваючи її тремтіння. 

— Ні..просто я боюся тебе, — заявила Софія ховаючи голову в нього на грудях. 

— То тому ти втекла від мене у той ранок? Від мого поцілунку? 

“Який же ти безпощадний, Алене! Ну чому ти такий жорстокий?”

— Більше не роби так… 

— То ти і справді думаєш закрутити з Деном? 

— Я сказала тобі, мені дійсно подобається Ден. 

— Зрозумів, Софі…— всміхнувся Ален, пригортаючи її до себе. 

— Чому ти так і не одружився з Христиною? — це питання зріло у ній вже давно. Воно турбувало її, як апендицит. І вона мала його вирізати з себе. Вона мала позбутися цього відчуття…

— Тому що за три дні до весілля ти прийшла і сказала мені, що любиш мене…

Так, Софія пам'ятала той день. Пам'ятала, як вона зайшла до Алена в кімнату. Він стояв перед дзеркалом, приміряючи свій весільний костюм. Тоді їй стало нестерпно образливо, що нареченою буде не вона. Її це душило. Як та астма. Не давало дихати, не давало радіти. Але звісно, завжди стійка та непробивна Софі, того нікому не показувала. Вона показувала Алену, що вона лиш найкраща подруга, яка радіє за нього. Яка підтримує у всьому. Яка завжди буде лише подругою. Але в той день в ній щось тріснуло…якась невидима пружина вистрілила. І вона не втрималася. Їй хотілося знати…їй нестерпно хотілося знати, хто вона насправді для свого друга! 

“Чому ти одружуєшся, Алене?” — це запитання прозвучало буденно в той день. Ніби нічого не значуще…ніби сказане мимохідь. Вона хотіла прочитати відповідь у його погляді…не у словах. У виразі обличчя, у міміці. Але її друг просто стояв і дивився на неї. Нічого не говорив. І цей його праведний вираз обличчя. Ці його правильні рухи. Вона не могла прочитати в очах навпроти нічого! 

“Тому, що я її люблю. А Христина любить мене” — ось вона сама влучна відповідь гарного нареченого. Сказана до Софії ніби вона досі мала дівчинка, яка ще не тямить в дорослих стосунках. Яка ще нічого не розуміє. 

“І що з того…я теж тебе люблю” — вона кинула йому це в очі. І чекала. Але навпроти в його обличчі нічого не було зрозумілим. Ален стояв незворушно. Ніби завмер. І от зрозумій, що він відчуває в цей момент? Він хотів почути цю фразу чи він боявся її почути? Софію це дратувало…нервувало, гнівило. Та що з ним не так? Чому він мовчить?! Хай скаже щось? Зробить щось? Виставить її за двері, чи відповість щось на кшталт, Софі ти говориш щось неприйнятне. Та він не робив нічого з того. Просто дивився на неї. Пильно. Довго. Прискіпливо. Допоки у двері не зайшла його наречена. 

А потім… вечері вона почула розмову свого батька зі Степаном про те, що весілля не буде. Батько друга дратувався, що не може зрозуміти власного сина. Артур говорив, що не варто витягувати з Алена душу щипцями. Що він дорослий і сам усе вирішить. А вона слухала усе це і думала, що ж вона наробила! Адже це вона? Це вона щось ляпнула йому не подумавши. Дурненька, мала Софія. Приревнувала свого друга до іншої. Вередлива дівчинка. І ось тепер які наслідки. 

— А потім ти прийшла на наступний день і сказала, що ти забула дещо додати…— слова Алена звучали і просто і складно водночас. Ніби пилка різали її. 

“Я люблю тебе… як друга” — ось що вона сказала йому наступного дня. Знову дивлячись в очі. А потім розсміялася. Гучно. Ніби якась ненормальна. А він знову стояв і дивився на неї. А що було в його очах? Біль, туга, розчарування, злість? 

— Вибач…я вчинила не розважливо тоді, Алене. Це було по дурному ревнувати тебе до твоєї майбутньої дружини. Я вчинила, як егоїстка. Ніби у мене забирають мою улюблену іграшку, а я не хотіла її віддавати. 

— У тебе паскудне почуття гумору, Софі, — притис до себе подругу Ален. 

— Знаю, — гірко всміхнулася Софія. 

— Зараз хоч не жартуєш про те, що тобі подобається цей малий з перебитими ногами? — запитання Алена змусило її всміхнутися. 

— Ні…не жартую.