12. Великі діти великі проблеми)

Руки Степана Морозного зрадливо тремтіли. Чоловік стискав у руках власний смартфон, а його жовна злісно вигравали. По правді він завжди мав запальний характер, але хоч на старості він волів би тримати нерви при собі. Але яке там! Останнім часом йому здавалося, що власні діти зведуть його в могилу раніше часу. Хоча хто його знає, коли той час таки настане.

— Господи Ісусе, допоможи мені, благаю! — шепотів собі під носа чоловік, знову дивлячись на екран смартфона. 

— Милий, що таке? Напад стенокардії трапився, принести ліки? — стривожено підійшла до нього його дружина Діна. 

— Ні, краще цей….знову “барбовалу” мені накрапай. Ой, щось мені й справді кепсько, треба присісти, — зціпивши зуби вмостився на диван чоловік. 

І поки його дружина мешкалася з ліками на кухні він відчайдушно п'ялився на фото доньки в соцмережах. 

— Сраний індик! — порскнув Степан, блокуючи телефон. 

— Ось, тримай. І поясни зрештою, що сталося, гаразд? 

— От скажи мені, я попереджав того пихатого Мішеля, щоб він навіть на метр не підходив до моїх дівчаток? Адже попереджав, мила…Як тільки він приїхав я так одразу і сказав йому..ти ж чула.

— Мені здається ти знову усе драматизуєш, — закотила очі Діна.

— Драматизую? Мила, ти себе чуєш? Це його поява…того сраного індика…призведе до драми у нашій сім'ї, кажу тобі! От просто поглянь…ну ось поглянь на це фото, і скажи мені, як я маю говорити спокійно з цим Артуровим сином?? Я вже просто не можу, чесно. Мене вже аж всього то в жар кидає, то у холод. 

— Може це від передозування “барбовалом”? – всміхнулася Діна.

— Ні, це від передозування Артуровими дітьми у нашій сім'ї! — залишався категоричним Степан, демонструючи своїй дружині фото з соцмереж доньки, на якому вона мило посміхалася, а її в щоку цілував Мішель. Знизу напис: “Я безмежно щаслива, що мій друг повернувся з Парижу!”

От правду кажуть, що малі діти, то малі проблеми, а дорослі діти, то великі проблеми. І тих проблем на Степана висипалося чимало. Він завжди думав, що найважчі часи — то привчити дитину до горщика, пережити прорізування перших зубів, потім випадання тих зубів, не заробити сколіоз переш ніж двійнята навчаться ходити. Але ні, то були просто важкі часи, а зараз настали якісь пекельні, від яких уже літнього чоловіка фізично пекло немолоде серце у грудях. 

— Ну ось, — ткнула у напис Діна, – Вона ж написала, що то друг.

— Друг? Мила, і ти дійсно у то віриш?? А що нашій дівчинці ще залишається робити, якщо отой…пришелепкуватий, прости мене Господи, що я таке говорю, кинув її чи їх, Бог тепер розбере. Звісно, вона писатиме, що він друг. І до речі, а хто це? То Віка чи то Віра? — взяв з тумби окуляри для зору Степан, щоб роздивитися фото. — Це Віка, милий…— вгляділася у світлину Діна. 

— А Віра тоді де? От не дадуть моїм сивинам спокою! А Віра не інакше як ревить у цей час в подушку, кажу тобі, ось це от все…ось ця от названа “дружба” між Вікою та Мішелем, між Аленом та Софією, добром не закінчиться!!

— Степане, а чого б тобі самому не спитати про це у власних дітей, а не сидіти отут і будувати якісь хиткі здогадки.

— Та хто нам скаже? Он Ален з Софією категорично заперечують усе…між нами лише дружба, — аж сіпнулося підборіддя чоловіка, — Але я ж бачу, що ні. Нутром чую, Діночко, хтось з них двох точно втріскався в іншого. Бо якби обоє, то ми б уже з Артуром весілля забабахали, але ніхто, схоже з нас двох, до того весілля не доживе, радше до могили докотимося. 

— Не говори так, усе в них буде добре. І до речі мовчати у Алена це від тебе, Степанчику. Я не раз стільки виплакала через оте твоє мовчання, допитувалася тебе...хотіла, знати, що в душі. А ти мовчав, як камінь. От і маєш тепер...

— Господи, мила, шо ти таке кажеш? — схопився за серце Степан.

— Кажу, що було, милий...але не будем про нас. Ти ж про сина говорив, от про нього і говори, або з ним.

— Алену уже тридцятка на носі..не знаю чи доживу я до весілля, але до внуків уже точно ні. Слухай, а на скільки цей Мішель приїхав? — знову глянув на світлину доньки з другом Степан.

— Точно не знаю, але говорила з Вірою вчора, вона каже, що Мішель поки взагалі не планує повертатися у Париж. 

— Святий Господи, чому ж ти до мене такий немилосердний? — важко зітхав молячись Степан. 

— Він приїхав через Артура. Софія сказала, що він категорично відмовився від ампутації ноги, тож, мабуть, Мішель просто хоче побути з ним якнайдовше.

— Ну то от хай і сидить коло батька, а не гасає на своєму моцику як навіжений. А то ще не приїхав, а уже людину збив, серце моїй дитині розбив, ай…— махнув рукою Морозний, — А щодо Артура, то…— завмер чоловік зі склянкою в руці, — Я поняття не маю, кохана, як я то переживу. Я взагалі ніколи не думав, що його переживу. Він же мені як брат..навіть ближче. 

Чоловік залпом випив воду з ліками. В кімнаті витав запах м'яти та запах смутку. 

— Милий, ти що плачеш? — забрала в чоловіка воду з ліками Діна. 

— Схоже на те, мила. Я старим став не лише дратівливим, але й таким сентиментальним. 

Кілька хвилин пара сиділа обійнявшись, аж раптом телефон Степана Морозно ожив, чоловіку телефонувала донька на телеграм. 

— Матінко рідна! — стривожився по новому чоловік, — Вона й на аватарку це фото з Мішком поставила, — констатував, перш ніж відповісти на виклик. 

— Алло, донечко, чуєш мене? — відповів на дзвінок Степан, а Діна притислася до нього, щоб бачити доньку. 

— Привіт, таточку. Чую, але не бачу, — почувся голос доньки на тому кінці, — Тож увімкни камеру, я хочу бачити твоє обличчя. 

— Дін, а як то включити, — простяг чоловік дружині телефон, а та написала на кнопку відео зв'язку.

— О, і мама є. Привіт, мамочко. 

— Привіт, красунечко, — всміхнулася Діна до доньки. 

— Слухай, доць, а що то в тебе така майка відкрита? — знову одяг окуляри Степан. 

— Це не майка, а топ, тату — всміхнулася донька.

— Та яка різниця? — пирхнув батько.