11. Не відступай, але не наступай)

Ден ніяк не міг звикнути до того, що замість своїх двох, йому доводиться поки що пересуватися на колесах. Він був радий хоча б милицями, але суворий Сергій Іванович, той що непривітний травматолог, навіть заборонив йому про це думати. Так і сказав Дену, що допоки з ноги не знімуть ортез, ніяких милиць! Адже, не можна опиратися на травмовану ногу, допоки вивих не заживе. 

— Що ж, здається вислів — підкотити до дівчини, набув прямого значення, — всміхнувся сам до себе, крутячи колеса руками на візку. Та раптом погляд хлопця зачепився за клаптик паперу, що лежав на коридорі травматологічного відділення. Дену стало цікаво, а чи бува, то не таж сама записка, яку він залишив Софії Артурівній. От тільки як до неї дотягнутися? Ден нагинався то так, то сяк, але ніяк…

— Ви хочете це підняти? — почув Ден голос чоловіка, якого навіть не помітив. 

— Так, — всміхнувся сам до себе Ден, але коли побачив, як незнайомець спробував зігнутися, щоб таки підняти ту записку, йому стало незручно перед тим чоловіком. Адже той був уже поважного віку, до того ж у нього очевидно були серйозні проблеми з ногою, — Та я не хотів би навантажувати вас через це…пробачте, — Дену стало зовсім ніяково від відчайдушних спроб чоловіка таки дотягнутися до того клаптика паперу. 

— Якщо ви так відчайдушно намагалися дотягнутися до цього папірця, то очевидно, що він для вас важливий, — важко зітхнув чоловік, таки піднісши ту записку з підлоги, і ледь всміхнувшись Дену. Обличчя чоловіка помітно зблідло, а чоло вкривав піт. Тож, він відразу ж опустився на лаву, і розпростер ногу. 

— Ще раз вибачте, — ніяково сказав Ден.

— За що вибачаєшся, хлопче, — всміхнувся до нього чоловік, — Якщо плануєш зустрічатися з моєю донькою тобі треба бути сміливішим.

Ден на мить остовпів, і підтис губи. 

— Перепрошую, а звідки ви…

— Я батько Софії, — простягнув незнайомець руку Дену, — Артур Тарасович, а ти, мабуть, Ден? 

— Так, Ден, — розцвіли на мить ямочки на обличчі хлопця. 

— Ну в палаті номер шість я просто красунчиків не побачив, — пожартував Артур, — Ти не хвилюйся, я не прийшов спеціально, щоб тебе допитати. Я приходив до лікаря. 

— Та ні …знаєте, я радий би був з вами поговорити, — під'їхав хлопець ближче до лавки на своєму візку.

— О.. доброго дня, Артуре Тарасовичу, ви до Софії прийшли, — з'явилася в коридорі старша медсестра Тамара. 

— Та ні, але був би радий її побачити насправді, і вам доброго дня, — махнув в знак привітання чоловік медсестрі. 

— Ален її на обід забрав, але Софія щось сьогодні не в дусі, тож думаю обід триватиме недовго, — припустила медсестра, підморгнувши до Дена. 

— Бачу...ви уже здобули тут прихильність, Дене, — всміхнувся чоловік до хлопця. 

— Схоже чутки ходять швидше за мене, — стало ніяково хлопцю. 

— Однозначно, так і є, — розсміявся Софіїн батько, — Враховуючи той факт, що ви взагалі зараз ходити не можете, — жартував, — Пробачте, Дене, інколи не зовсім коректно жартую. Якщо по правді, то вже давно не жартував…

— Ні...ні…все нормально, — усміхнувся Ден, — Це було справді смішно.

— Ну тоді я її трошки почекаю, тим паче думаю Ден теж її чекає, — гукнув до медсестри Артур і запитально глянув на хлопця, той охоче кивнув, — Ну от, гарна компанія, — тепер вже Артур підморгнув Тамарі Олександрівні. 

— А можна когось до шостої? — почувся голос Толяна з палати, на що медсестра незадоволено пирхнула і всміхнувсь Артуру та Дену таки пішла до шостої. 

— Вибачте, а що з вашою ногою? — набрався сміливості Ден, щоб запитати. 

– Колись отримав поранення на війні…двічі в одну й ту ж ногу. Я просто дивом проходив на цих двох так довго, — якось сумно всміхнувся Артур, — Тепер без варіантів, або я її відріжу, або помру, — сказав спокійно чоловік, – Софія не полишає спроб переконати мене та я не згоден віддати її…, — опустив чоловік руку на ногу. 

— Ви…це дуже категоричне рішення, — не знайшов, що відповісти на це Ден. 

— Так, так і є, хлопче. Та єдиний орган, який я готовий був віддати то моє серце, і його я і віддав своїй дружині. А ще було… що печінку хотів другу віддати, але тепер я хочу померти цілісним, розумієш про що я, хлопче? 

— Здається так…

— От скажи мені, як тобі без твоїх двох? — поглянув Артур на ноги Дена, одна з яких була у гіпсі, а інша в ортезі.

– Поправді почуваюся таким безпорадним, — щиро визнав юнак.

— А я в такому стані половину свого життя, Дене…і допустити, щоб хтось жалів мене і…Нестерпно це, розумієш? Знаєш, я останнім часом почувався так кепсько…Це все відбивалося на моїй сім'ї. Я часто дратувався і кричав на свою дружину та на дітей, але вони ні в чому невинні…Так прикро, здається я закінчую тим, з чого й починав. А починав я, як погана людина, Дене…Тож ці останні дні, в яких мені стало краще, для мене як ковток справжнього життя. Та не будем про сумне, юначе. Ти мені краще скажи, а що ж з твоїми ногами трапилося? — запитав Артур, а Ден глянувши в його очі не побачив нічого такого про що цей чоловік говорив. Здавалося юнаку, що ця людина завжди намагається показати себе гіршою ніж є насправді. 

— Нещасний випадок. А якщо чесно, то я задивився на вашу доньку, і так мчав за нею, що не помітив мотоцикл, який мене і збив. 

Здавалося, що така пригода повеселила Артура і він щиро розсміявся. Чоловічі очі дивилися на юнака трохи довше кількох секунд, перш ніж батько Софії сказав: 

— Ти і справді відчайдух, Дене. І хто ж той “щасливчик”, якому ти влетів під колеса? 

— Не повірите, але це був Ален, друг вашої Софії, — відповів Ден, а Артур знову щиро розсміявся.

— Ох, Дене мене вже так давно ніхто не смішив, як ти, — поплескав Артур хлопця по гіпсовій нозі. 

— Я все хотів вас запитати, а цей Ален він хто? Він справді її друг? Просто мені здалося, що…не знаю…— підтис губи хлопець. 

— Ален це син мого найкращого друга Степана, але схоже дружба сім'ями продовжилася і між нашими дітьми. Я скажу тобі так, Дене, у Алена було пів життя, щоб стати для Софії кимось більшим ніж друг, — в очах чоловіка витали нотки смутку, — Але він цього не зробив, тож…для тебе дорога вільна, — підморгнув він Дену, — Але думаю твоє хвилювання щодо Алена мають підстави. Та я як батько не хотів би бачити їх парою. Нічого проти не маю Алена як хлопця, але я проти, Алена як чоловіка для Софії. Якщо хлопець так довго думає, то варто післати його до дупи, — всміхнувся Артур, — Я колись теж довго думав щодо своєї Віри. І мої сумніви призвели до того, що кілька років я не бачив свого старшого сина, а моя кохана страждала. Скажи тобі подобається Софія?