10. Мила розмова:)

— Де ще знайти, Софію, якщо не біля палати номер шість? — почула інтерн знайомий голос і аж підскочила. Долоня швидко сховала записку в кишеню халата та озирнулася до гостя. 

— Ти, що тут робиш, Алене? — запитала, і відразу ж насупилася склавши руки на грудях. 

— Я прийшов тебе забрати на обід, кицюню, — підійшов Ален до неї занадто близько, і крадькома заглядаючи в ту саму кишеню халата.

— Не називай мене так, мені це не заходить! — відпихнула від себе нахабу Софа. 

— А я думаю, що навпаки подобається, — таки зумів витягти з її халата записку Ален, і зараз вона стирчала у нього між пальцями прямо перед очима дівчини.

— Ну може й колись подобалося, — гиркнула, забираючи записку. Її жахливо дратувало, що Ален знав її занадто добре. Але ще більше її дратувало, як щоразу її серце реагувало на оте звернення "кицюню". Та що там дратувало, просто бісило! – А зараз чомусь дратує!! 

— І що ж написав тобі красунчик Ден? 

— І взагалі чого ти називаєш його красунчиком? — обурилася, – Твоєму татові би не сподобалося таке звернення, що адресоване іншому хлопцю, — всміхнулася, — Може цей Ден тобі сподобався? 

“Отак, Соф! Зберися, кращий захист, це напад” — намагалася повернути собі керівництво над ситуацією дівчина. 

— Соф, ти останнім часом така роздратована, – спокійно відповів Ален, і знову підійшов ближче. Його руки лягли на її плечі, і він став легко розминати їй плечі. Софія ж ще більше напружилася, але потім вирішила розслабитися і віддатися ситуації, — О, ось так значно краще. Кицюня повернулася, а то наче зла пантера у тебе вселилася. Ходімо поїсиш, я тебе вже відпросив у керівника, — потяг Ален подругу за руку, від чого записка Дена упала на підлогу і не була поміченою. 

— Якщо ти так часто приходитимеш до мене на роботу, то вони не віритимуть, що ти просто друг! — кивнула головою Софія на Тамару та Віталіну, які стояли коло палати номер шість. І як взагалі Віталіна могла так швидко пов'язку Толяну змінити? Може він дійсно має рацію щодо того, що у цієї медсестри міцна рука? 

— О, а від коли це тебе хвилює, що про нас подумають інші? — озирнувся до неї Ален, — Мабуть, з того часу, як тут з'явився Ден? — сказав Ален вже якось суворіше, а не у звичні для себе веселій манері. На його обличчі щось було…щось не притаманне йому, але що? — ходімо, поговоримо про це, — зрештою він усміхнувся і взявши Софію за руку потяг до виходу. 

— А кажуть, що просто друзі, — несхвально сказала наче сама до себе Тамара Олександрівна, помахавши головою.

— І не кажи! — пирхнула у підтримку старшій медсестрі Віталіна, — Мені здається, що вони поводяться навіть ще гірше ніж коханці! Як шкода Дена, схоже його нагодують кілограмами перцю, перш ніж наша Соф, помітить його. Цей Ален для неї як ікона, їй Богу! 

— Та що ви таке говорите, Віталіно Андріївно? – кривлялася Тамара, – Вони просто друзі, — підморгнула вона подрузі.

— Точно! — плеснула в долоні молодша медсестра, — Дякую, що нагадали, Тамаро Олександрівно!  — після цієї фрази медсестри разом розреготалися. 

Тим часом Ален тяг Софію за руку, ніби малу дівчинку до найближчої кав'ярні. Їй не хотілося ані пручатися, ані обурюватися, ані говорити. Вона просто мовчки йшла за ним, тупо дивлячись хлопцю у спину. Заговорили вони тільки, коли перед Софією стояла локшина з лососем і прохолодний лимонад. Весь цей час Ален просто витріщався на неї оперши обличчя власними руками. 

— Думаю нам варто поговорити, Соф? 

— Про що? – напакувала рота локшиною Софія, і відразу ж запила усе лимонадом, — Знайшов час, знаєш таку приказку коли я їм, то…ну короче сам продовжи. 

— Про  нас, — відповів Ален, відсунувши склянку лимонаду, який Софія навмисне поставила перед своїм носом.

Софія пережувала порцію локшини та повторила жест Алена, підперши й своє обличчя долонями. Дивилася вона на нього довгенько, допоки Алену то не набридло і він продовжив:

– Ну себто, останнім часом між нами щось відбувається дивне, тобі не здається? 

— Дивне? — смикнула губи у тотал здивуванні Софія, — Я думала дивне між нами відбувалося, коли ми були малими. Наприклад жаби від тебе у моїй сумці, чи гнилий кабачок під ковдрою…

— Ти прекрасно розумієш про що я, Соф, — не спускав з дівчини очей хлопець, — Ми ще вчора мали поговорити про це…але красунчик Ден не лише перебив собі ноги, але й усі мої плани. 

— Знаєш, я от думаю, що ідея Мішеля, післати тебе до дупи, була не такою вже й дурною, — пирхнула Софія, знову запакувавшись пастою.

— Просто у мене останнім часом враження, що ти уникаєш мене, або ж взагалі втікаєш…

— Можливо тому, що тебе забагато поруч, і ти просто мені набрид? 

— От скажи, чого ти вчора не дочекалася мене і сіла на ту кляту маршрутку? — не зважав на грубу відповідь подруги Ален.

— Я чекала….ти запізнився, – здійняла брови до гори Софія.

— На дві хвилини, Соф! — скривився Ален, — Ти це серйозно? Ти ж бачила, що я уже їду, але однаково влетіла у маршрутку!! Мені нічого не залишалося, як їхати за тобою…

— Але ти не поїхав, — всміхнулася Софія.

— Так, — хитнув головою Ален, — Бо мені під колеса влетів той нещасний, що гнав за тобою, — Ален важко зітхнув і розтер скроні, — Ох..чому все так складно…— Ален взяв стакан з її лимонадом і випив трохи холодного напою.

— Складно, це коли ти любиш свою роботу, але тебе страшенно дратують твої пацієнти. Ось це от складно, Алене, – забрала вона у хлопця свій стакан, і собі випила напою.

— Соф, мені що собі ноги зламати та лягти поруч з Деном, щоб ти зі мною нормально поговорила? — важко зітхнув Ален.

— Не треба, та й красунчик Ден уже перевівся на стаціонарне лікування. А сусід Толян тобі точно не сподобається.

— То це тому ти така злюща? — пожартував хлопець, — Бо Дена нема? 

— Слухай, Алене, ти мене сьогодні реально бісиш! От просто дістав до ручки, чесно!

— Скажи чесно, Соф, у тебе ПМС, я втямити не можу…

Напій, що це був на дні стакана плеснувся Алену в обличчя. Хлопець лиш привідкрив рота і покрутив вилицями.