8. Говорити по щирості

— Мам..мамочко, подивися кого я тобі привела, — гукнула Софія, коли вони з братом зайшли у квартиру. 

За кілька хвилин в коридорі з'явилася жінка не молодих років, але з молодим вогником в очах. Виглядала вона, як старша версія Софії. 

— Ааа…синочку! — гукнула Віра, мати Софії та Мішеля, і помчала до них, — Оце так сюрприз. Коли ти приїхав, на довго? — обіймала та одночасно цілувала жінка свого сина.

— Привіт, мам. Ще не знаю, але сподіваюся, що на довго, — відповів на обійми матері Мішель. 

— Який же ти в мене красунчик, — роздивлялася сина з різних боків жінка, — Просто нестерпний красень, — поцілувала в щоку жінка.

— Мам, я просто твій син, — розсміявся до неї хлопець.

— Однаково, це не змінює того факту, що ти гарнюсик! — завзято ткнула йому жінка пальцем в груди, — Все тому, що я собі обрала чоловіка гарного, а вийшла я б за якогось страшка, то…— жартувала Віра, а Софія та Мішель дружнього реготали. 

— Як він сьогодні, мам? — сумно торкнувся плечей жінки Мішель.

— Нормально..тримається. Ми з Софією уже й не знали, що робити, як не просили його…, — Віра взяла паузу, було помітно, що їй важко говорити, — Ви пробачте, діти, у вас вже давно своє життя, але цей чоловік і є моє життя. Ви ж знаєте, що я люблю вашого батька. Я не можу усвідомити того, що трапилося з нами… 

Софія бачила, як її мати говорячи це розсипалася на частинки, як її серце гасло в безнадії. Як материнські сльози текли не з очей, а з самої душі. Ніхто ніколи не в змозі прийняти той факт, що людина, яку кохаєш все життя, одного дня помре. Це сприймається як вирок. Це як отрута, що розтікається в тобі повільно, проникаючи в кожну клітинку тіла. 

— Я спробую поговорити з ним, мам, — намагався підтримати Віру син.

— Спробуй, Мішелю, та здається він вже не змінить свого рішення, – сумно стисла губи мати, — Знаєш, я така рада, що ти так на нього схожий. Адже, якщо він помре, то однаково продовжуватиме жити в тобі. 

 Софія та Мішель взялися за руки, перш ніж хлопець постукав у кімнату до свого батька Артура. Все життя цей чоловік був для них хорошим прикладом і просто хорошою людиною. Але останні роки він став дратівливим і часто зоставався на самоті через це. Наче ізолював себе від інших, щоб не спричини їм болю. Всі ці проблеми були через ногу, яку колись чоловік травмував на війні. Звичайні нестероїдні протизапальні засоби вже давно не допомагали, тож останній рік Софія робила йому ін'єкції наркотичними анальгетиками. Звісно, то не залишилося без наслідків і фактично зробило з чоловіка наркомана. Залишився єдиний вихід від болю — ампутація ноги, але чоловік категорично відмовлявся. 

— Тат, можна? — тихо запитав Мішель, прочинивши двері.

— Мішелю, — ледь звівся на ліжку Артур, – Мама не казала, що ти приїдеш? — ожили очі далеко немолодого чоловіка, — Вибач, я…я не можу, звестися, щоб тебе привітати, – зітхнув чоловік, після невдалої спроби встати. 

— Нічого, тат. Або якщо хочеш я допоможу тобі, — простягнув він руку своєму батькові. Після кількох секунд вагань Артур прийняв руку сина. Було помітно, що більше за біль чоловіка дратувала власна безпорадність. 

— Дякую, Мішелю. 

— Тат, сходиш завтра зі мною в лікарню? Має приїхати один лікар…Софія хоче, щоб він тебе оглянув, – намагався обережно розпочати розмову син. 

— Мені не скажуть нічого нового, — категорично відповів Артур.

— Тат, ради Софії та мами…

— Гаразд, але не будемо більше про це, добре? 

— Як скажеш…

— Ти мені краще скажи, як Степан відреагував на те, що ти приїхав? Ти бачився з ним? 

— Бачився. Ну знаєш, могло бути гірше, — всміхнувся Мішель, — А воно і буде, коли він дізнається, що я їздив до його Віки, — пожартував, на що батько всміхнувся.

— Знаєш, ви з Софією не зобов'язані дружити з дітьми Степана, лише через те, що з ним дружу я. 

— Знаю, тат. Та Софії подобається компанія Алена, здається вони доволі близькі…

— Наскільки близькі? — стривожився батько, а Мішель після секунд вагань вирішив, що то діло сестри. 

— Не знаю, тат. Хіба ж вона скаже? — стенув плечима, — Ти ж знаєш її. Та зрештою Ален хороша компанія.

— Так, так…схоже на те. В дитинстві ти більше з ним дружив, а Софія з Вікою та Вірою, а в дорослому віці все змінилося…наче навпаки стало.

— В дорослому житті, багато що змінюється, тату…— сумно констатував син.

– Маєш рацію, Мішелю, в дорослому житті ми й самі змінюємося…Розкажи мені щось про неї, про мою доньку. Бо коли б ми не говорили, вона постійно говорить або про мене, або про маму, а про себе ні словечка. 

— Що ж... значить у тебе є ще один привід сходити завтра до неї на роботу. Здається у нашої Софії нарешті щось назріває в особистому житті. 

— Несподівано, — зрадів Артур. Було помітно, що ця новина його порадувала, — Хоча поправді я завжди думав, що їй подобається Ален, — висловив свої думки батько, а Мішель вкотре відзначив, що його тато таки дуже проникливий. Та втім, таким він був завжди, — Але ти не кажи їй, що я тобі таке казав, а то вона на мене злитиметься, — всміхнувся чоловік до сина. 

— Певна річ, тату. 

— То що там у Софії на роботі…ну окрім роботи? — поцікавився Артур.

— Ну власне здається вона дуже сильно запала у серце одному пацієнту. Виглядає хорошим малим. 

— Знаєш, Мішелю, я дуже хвилююся за свою Софійку. По правді я завжди думав, що їй не дуже підходить Ален. У нього є дещо від його  батька, а я з власного досвіду знаю, як то бути близьким з людиною у якої керівний характер…

— Це ти про маму? — усміхнувся Мішель.

— Ні, то я про Степана Морозного. Точніше про дружбу з ним. Це водночас одна з найкращих речей, яка зі мною траплялася, та з іншого боку це було інколи ще тим випробуванням. Мені б не хотілося, щоб Софія була в тіні Алена. Тому я радий, що я помилявся щодо її почуттів до нього.

“Ох, тату, ти не помилявся” — подумки зітхнув Мішель, але лиш кивнув у відповідь. 

– Не те щоб у моєї дівчинки не було залицяльників, насправді чимало…з її то красою та розумом, але мені, як батьку хотілося б для неї когось особливого…когось…