7. Не плекай ілюзій, мала :)

— То моя мала Софі вироста, але старі звички залишила? — закусивши губи, всміхнувся сестрі Мішель, коли вони обоє позбулися шоломів, — Досі рятуєш задницю Алена? — сміявся чи то з себе, чи то з сестри хлопець.

— Іди сам до задниці, Мішелю, — поцілила у брата шоломом Софія, — Чуєш? – ще кілька разів гепнула шоломом дівчина по братських плечах. 

— Угу, я в очах його батька – безголовий бабій, який тягнеться до кожної спідниці, а і ще бандюга на пів ставки, інше діло його син — святий праведник Ален, — смішно випнув губи Мішель. 

— Бачу у вас з дядьком Степаном взаємна “любов” один до одного, — хихикнула Софія, — тягнучи пальцями вздовж залізного друга свого брата. Холодна сталева рама завжди мала якусь особливу магнітну дію на неї, або ж навіть нагадувала її саму – дівчину, яка не прогнеться під поглядами, чужими ногами та навіть власними почуттями. 

— А з чого мені його любити? — байдуже перетяв плечима Мішель, — Він що мій татусь? Поважати, то так повинен, а любити? – пирхнув, – І взагалі, на його думку, я та істинне кохання речі непоєднувані, — зобразив пальцями конект Мішель, — То ж чому б і ні…

— І де ти ж ти був, любий братику? — зрештою відірвала Софія пальці від холодної рами, і примостила туди свою дупку. 

Мішель хмикнув собі під носа, ніби це питання його сестри звучало дурно.

— Спробуй здогадатися…е…з першого разу? — зняв він шкіряні рукавички зі своїх пальців. 

— Гаразд, спитаю по іншому, до кого саме з них ти їздив? 

— Спробуй здогадатися…ммм…з двох спроб? — всміхнувся Мішель.  

— Не скажу, а то раптом ти стала таємним агентом Степана Морозного, поки мене не було. Прогнулася під почуттями й всяке таке…а потім цей божевільний стариган і справді накинеться на мене з лопатою. Знаєш, Соф, мені на відміну від твого нового кавалера Дена, моїх дві…— поплескав себе по колінах Мішель, — Мені дорогі…

— Говори за себе, гаразд? — обурилася дівчина від натяку брата щодо почуттів.

— О, Соф, перестань…— скривився Мішель, — Ну хоч мені не говори ти цієї дурні, що ви з Аленом просто друзі. Це казочка, яку розповідаєш всім і всі тобі охоче “вірять”, але лише я можу сказати тобі очевидне в очі. Мала, ти все ще маєш почуття до Алена. 

— Не смій…— зірвалася зі свого холодного місця Софія.

— Що? — стійко тримав на ній погляд Мішель, — Слухай, а хочеш я тобі скажу як чоловік зараз, а не твій брат і друг Алена? Ален нічого до тебе не відчуває, сестричко. На жаль…якби він хотів, щоб між вами було щось більше, ніж дружба, він би уже давно тобі про це сказав. І байдуже йому було би на те, що про це думає батько, чи навіть ти сама. Тому, моя маленька Софі, – торкнувся підборіддя дівчини Мішель і легко його покрутив, — Пішли Алена до дупи! І живи нарешті, — розвів руки в сторони Мішель і голосно гукнув. 

— Може він занадто правильний для…

— Не плекай ілюзій, мала…— стримав її Мішель, — Знаєш, — його слова потепліли і він обережно притяг сестру до себе за плечі, — В дечому таки Степан Морозний має рацію…

— І в чому ж? — опустила свою голову на плечі брата сестра.

— На дітях Артура Мищенка щось таки є, але все з точністю навпаки…це ми з тобою сходимо все життя з розуму по дітях Степана Морозного, а їм на нас абсолютно байдуже…

— Ну тобі хоч би відповіли взаємністю, правда не довгою, – губи Софії розтягнулися у недовгій та гіркій посмішці. 

— Та я в повному ауті був, мала. Так його дівчаткам я дійсно сподобався, але їх захоплення мною швидко минуло, вони як той сірник загорілися так ефектно…,і так само швидко погасли, а я…мої почуття лиш розгорілися, от тільки нікому вони не були потрібні. Мені не було нікуди податися…нікуди, крім Парижу. 

— Скажи мені хоч кого з них двох ти любив? 

Мішель тихо перетяв плечима і відповів:

— Не знаю, інколи мені здається, що я любив обох, — вирішив віджартуватися хлопець, — Ну що ж зробити, хороші дівчатка люблять поганих хлопчиків, а не таких як я…

— Ну не скажи, — розсміялася сама до себе Софія, — В очах їхнього батька ти ще той паршивець зі слизьким характером.

— Це було занадто жорстоко, сестричко, але така жиза, — і собі розсміявся Мішель. 

— Повірити не можу, ти перший день в Україні й перша, до кого ти помчав, була якась з доньок Степана, — це прозвучало так відчайдушно…— І для чого ти їхав до неї?

— Ми з нею просто друзі, лише друзі, — розсміявся Мішель, а Софі підтримала його щирим сміхом, – Тобі просто пощастило, ти вмієш зберігати холодну витримку, як мама. А я як тато…

— Якщо це так, то бути тобі рабом Віки та Віри до кінця своїх днів, — розреготалася Софія.

— Ні…ну будем сподіватися, що я не настільки тато, може і від мами щось є в мені, і я не буду однолюбом. Ну мусить в мені бути щось від моєї матері…, — і собі сміявся Мішель.

— То чув, що якийсь красунчик Ден запав на тебе? — тепер Мішель опустив голову на плече сестри.

— О ні…тільки ти не починай це…будь ласка…хоч ти, Мішелю.

— Я не розумію, чого тебе так дратує розмова про того малого з поламаними ногами? Тим паче це може навіть піти на користь твоїм стосункам з Аленом…бо або цей праведник таки почне діяти, що мало ймовірно, — прикрив одне око Мішель, — Або принаймні відліпучиться від тебе. А то пристав до тебе як та жуйка до лавки! Сепаруйся від нього, Софі, нарешті! Я майже певен, що оцим таким ставленням до нього, ти годуєш його самолюбство до себе…

— Ти перетинаєш межу…

— Роби як знаєш, однаково ти нікого ніколи не слухаєш, – махнув рукою Мішель, — Але послухай хоч себе, ти сама собі говориш то вже давно – ми просто друзі. То повір уже нарешті в цю фразу сама!

Слова Мішеля видалися їй жорстокими, але справедливими. І ось вперше за день Софія дозволила собі згадати про Дена. Вона чомусь пригадала дотик його долоні до своєї…їй стало цікаво, а що саме він хотів їй сказати? Може…може він хотів запропонувати їй зустрічатися? А щоб вона відповіла? Але враз ці думки про красунчика з палати номер шість розлетілися на друзочки, наче хтось ткнув голкою в мильну бульбашку, і перед очима виріс образ Алена.