6. Має приділити дещицю уваги нещасному=)

“Мішель приїхав з Парижу” — ця новина, як важка балка гепнула Степана Морозного по голові. Він навіть оперся на край дивану, і взяв стакан, з якого якихось десять хвилин тому пив ліки.

— Ще “барбовалу”, — благально простягнув він Діні склянку. Від цього жесту чоловіка Ален та Софія перезирнулися і всміхнулися один одному очима, — Сину, а чого ти на його моцику, тоді? У тебе що є права на мотоцикл? 

— Давно, — стенув плечима хлопець, — Просто моцика нема, боюся інакше, таточку, тобі доведеться перейти на транквілізатори, — Мам, ти докрапай йому ліків, — нахмурився Ален, — Бо ж зараз Мішель до нас заїде, щоб забрати Софію, — сміявся хлопець. 

— А він де? Ти чого на його моцику катаєшся? — дратівливо смикнулося Степанове підборіддя.

— Мішель у відділку, — відповіла Софія, — Тут просто така неприємність трапилася, він короче збив одного хлопця і…

— Не він, а я…— втрутився Ален, а всі в кімнаті різко обернулися на Алена. Погляд Софії не віщував для нього нічого доброго. Дівчина наче натякала — нашій дружбі кінець, якщо ляпнеш це! 

— Що ти? — аж завмер Степан зі склянкою в руці, в якій вже була нова порція заспокійливого. Софія скористалася цим і головою махнула на Аленового батька, мовляв, пожалій ти його!

— Він хотів сказати, що це міг бути він, але ваш син такий обережний завжди. Навряд чи з ним могла б трапитися така ситуація, – заспокоювала словами Софія батька Алена, а самого Алена “знищувала” поглядом, —  Не те, що Мішель. Він завжди був доволі екстремальним. 

— Матінко рідна! Ото в Артура старість, — аж витер піт з чола Степан, — Господи Ісусе, дякую, що такий милостивий до мене, – знову помолився чоловік, — Але Мішель, я в шоку, ще не приїхав вже людину геть не прибив….матінко..він же не вбив того нещасного?  

— Ні, тату. З тим нещасним все гаразд, ну, окрім того факту, що у нього зламані ноги, — крізь зуби відповів йому син. Алену не подобалося, що Софія однаково зробила так, як хотілося їй. Ну, що ж…раз не дають йому сказати цю частину правду, то він розкаже іншу частину правди! — Але знаєш, що найцікавіше у цій частині історії? — хитро всміхнувся Ален зустрівшись поглядом з Софією. Дівчина вже ймовірно здогадалася, що той хоче сказати й похитала головою в знак заперечення, та Ален був невблаганним.

— І що ж? 

— Через кого той нещасний зламав собі ті ноги, — заклав руки на грудях Ален. 

— Та ясно через кого, через Мішеля, — пирхнув чоловік.

— А от і ні! Мішель по суті не винен, тату, — після цього речення Морозний скрився, наче Ален дмухнув йому в обличчя перець, — Він їхав за правилами й на допустимій швидкості….

— Щось мало віриться, наче не про нього говориш, — вірно підмітив Степан,  — Він завжди їздив, як якийсь невгамовний…

— Ну це офіційно доведено поліцією, — заперечив Ален, по суті захищаючи самого себе, — Короче, діло таке. Той хлопець, себто постраждалий, не помітив мотоцикла, бо задивився на нашу Софійку. Так біг за нею нещасний, що вибіг на дорогу на червоне, а там моцик…— все це Ален розповідав з задоволеною гримасою, а Софія ж кривилася. 

“Ось так. Один один, кицюню!” – подумки констатував Ален. 

— Матінко рідна! — знову схопився за серце батько Алена, — Мила, а що я тобі говорив десять хвилин тому про Артурових дітей? — звернувся вже до Діни, — А я казав, що них наче що пороблено. Усі від них сходять з розуму! Он уже навіть люди собі ноги ламають, добре, що хоч не шию. 

— Та ну, сказали ж тобі, що це нещасний випадок, — розсміялася Діна, — Але це так…романтично, чи що? — взяла жінка за руку дівчину.

— Скажи, мам, і я так кажу, оцій! — підтакнув матері Ален, — А вона, як залізна леді якась навіть не пройнялася тим нещасним. 

— А він ще й в тебе на лікуванні? — в очах Діни дійсно був справжній захват.

— Ну не зовсім в мене, але…

— Але вона…я вважаю, повинна приділити Дену дещицю своєї уваги, — продовжував дратувати Софію Ален. 

Раптом вхідні двері знову відчинилися і в них з'явився Мішель. Софія, яка ще не бачила брата радісно пискнула і кинулася йому в обійми. 

— Доброго вечора, дядьку Степане та прекрасна Діно Олексіївно, — навіть ледь вклонився світловолосий парубок, коли Софія з ним наобіймалася. Але однаково то не врятувало його від презирливого погляду батька Алена. 

— Вітання, Мішелю, раді бачити, — сказала Діна теж обійнявши юнака, — Ти став ще гарнішим, — підморгнула жінка хлопцю, на що її чоловік лиш голосно пирхнув. 

Зрештою і сам Степан Морозний неохоче потис руку хлопцю і скупо кивнув головою замість привітання. 

— З вашого дозволу, я хочу забрати мою красуню Софію, — схопив Мішель дівчину за руку і притяг до себе в обійми. 

— Тільки не жени з нею на своїй залізяці, а то ще їй ноги переломиш! — роздавав розпорядження Степан, — І будуть ці двоє романтиків лежати в одній палаті. 

— Ваш наказ, прийняв, дядьку! — став струнко Мішель ще й руку до голови приставив. 

— І цей…якщо ти хоч на метр підійдеш до моїх дівчаток, — говорив суворо.

— То ви мені ноги лопатою переб'єте, — перебив його Мішель, при цьому підморгуючи Алену та Софії, — Угу, знаю…я це вже чув…і що більше втямив! 

— Добре, що втямив, ще б виконував то так сумлінно! 

— Та ви не хвилюйтесь так, дядьку, вам же того… по віку протипоказано, — реготнув Мішель, від чого батька Алена злісно роздуло.

— Ні, мила, ну ти чула, він ще й грубить мені та передражнює! — дратувався Степан, виливаючи своє обурення Діні, — Господи Ісусе, дай мені терпіння до цього парубка! 

— Ми вже йдемо, — всміхнулася наче сама до себе Софія. 

— Я на кілька слів, — відчинив їм двері Ален і вийшов з ними на двір. 

— Дякую за те, що дав катнутися, — простяг Ален руку Мішелю, — Крутий моцик. І дякую, що прикрив перед батьком, хоча я був проти! То була ідея Софії. 

— Я так і знав. Та все окей, друже. Я і так в твого батька в немилості, тож мені нема чого втрачати! — задоволено розвів руками Мішель, — Ну хіба що крім цих двох ніг, якщо твій батько візьметься за лопату.