5. На це не можна дивитися без "Барбовалу"!

— Мила, а накрапай но мені, будь ласка, “барбовалу”, — сказав Степан, батько Алена, коли помітив свого сина через вікно. 

Ален якраз під'їхав додому на новому моцику з Софією, яка була донькою друга Степана. І сам Степан, уже не знав, що його шокувало більше, поява у його сина мотоцикла, чи поява цих двох разом? 

— Степане, ти останнім часом занадто часто його вживаєш, тобі не здається? — почувся голос Діни – його дружини десь позаду. 

— Слухай, а що наш Ален зустрічається з Софією? — проігнорував запитання про ліки чоловік. Адже те, що відбувалося за вікном, він ігнорувати не міг. 

— Та ні, — знизила плечима дружина, простягаючи чоловіку стакан з водою, в якому були ліки, — Ти ж сам знаєш, вони просто дружать.

— Ага, дружать. Знаємо ми до чого призводить така дружба! — залпом випив заспокійливе чоловік, — На власному досвіді пережив. Матінко ріднесенька, ще цього мені бракувало, — схвильовано посмикав долонею власне підборіддя чоловік. 

— Вони не зустрічаються, — визирнула і собі у вікно Діна. Ален опершись на моцик щось весело розповідав Софії, а та періодично усміхалася. 

— Ну дай Боже! Дай Боже, — змолився Степан Морозний, — А то на цих Артурових дітях наче світ з клином зійшовся, кажу тобі! Ніби більше нікого на цій планеті не існує. 

— Ти перебільшуєш, милий, — тихо похіхікала собі під носа жінка.

— Перебільшую? — знову озирнувся до Діни Степан, — Та ти згадай, що було кілька років тому з нашими дівчатками через того Михайла? Цей пихатий індик, морочив їм голову, то одній, то іншій, а сам в результаті звалив потім до Франції! 

— Ну то їх перше таке юне кохання, буває, — спокійно стенула плечима жінка, і посміхнулася.

— Буває? — аж зморщився Степан, — Та вони собі ледь волосся через нього не повидирали! Та чого ледь? Таки повидирали.

— Ну воно і так у них було нарощене, — розсміялася Діна, а Степан нахмурився. 

— Там же хтось з них ще й зуба вибив комусь…тільки не пам'ятаю, хто кому, — намагався пригадати Степан, — Чи то Віра Віці…, чи навпаки, дай Боже пам'яті мені старому. Хоча…— махнув рукою чоловік, — Краще не й згадувати, а забути як страшний сон! 

— От і не згадуй…

— А я так і сказав, Артуру тоді, щоб ноги цього пихатого індика, в моєму домі не було! Або якщо й прийде, то нехай он…балаклаву на обличчя надягає, а то знудити може від його солодкої морди. 

— Мішель хороший хлопець, Степане, не будь до нього суворим.

— І взагалі, що це за ім'я в нього — Мішель! Він як поїхав в оту Францію, то остаточно мізками стукнувся. Чого не Міша? Усе життя був Михайлом, а там раз і Мішель?! Що за дурне ім'я, чим йому рідне не подобається? Він що соромиться свого українського коріння, чи що? 

— Та не в тому справа, милий. Просто за кордоном усіх Михайлів так називають. Хоча то може в кожній країні по своєму, ну у Франції точно Мішель. Та й то з роботи так вимагали. 

— Не знаю. Мішель, звучить якось по бабськи. І до речі про його роботу. Господи, Ісусе святий, дякую, що ти мене помилував і вберіг мого сина від такого. Бо інакше, клянуся, я б уже був в могилі. Де таке бачено, щоб молодий, здоровий юнак, світив голим торсом перед купою французів? Чоловік має працювати руками, або ж розумом, але не тілом! 

— Та нормальна у нього професія, він модель, презентує одяг на подіумі. 

— Дяка Богу, хоч не спідню білизну, — закотив очі Степан Морозний, — Та я й справді не знаю, як би я на місці Артура таке пережив! Йому просто пощастило, тому Індику пихатому! Перейняв від свого батька усе найкраще…і зовнішність, і почуття гумору, і харизму, от за ним і дівки штабелями падають! 

Діна ж лише весь час хіхікала зі свого чоловіка, але й обіймала лагідно. 

— Я кажу тобі, Михайло, то чистий Артур в молодості. За ним теж всі упадали, навіть моя сестра…і ти, — ніжно торкнувся він долоні Діни, і поцілував її пальці, — Вибач, кохана, що про то згадую. Якщо мене пам'ять старого не підводить, то я його теж колись так називав…— всміхнувся Степан від своїх спогадів.

— Індиком? — чмокнула чоловіка у щетинисту щоку дружина.

— Не просто індиком, а пихатим індиком! — уточнив Морозний, — Ні, ну був же нормальний пацан, теж як Софія навчався на лікаря, 

— Взагалі то на дантиста, — поправила Діна, а Степан продовжив:

— А потім десь понесло його. Ото як жили Вірині батьки, то завдяки ним він тримався в універі так довго, а потім, та матінко рідна, чого я взагалі про того індика говорю? Подумати тільки, я ж йому сраку витирав, а воно…

Після цієї фрази Діна уже гучно розсміялася, і притисла чоловіка до себе.

— Не перебільшуй, не було такого. Ти хіба що Алену міг дупу витирати, бо то твій син. І то більшою мірою, то робила я, або твій друг. А Михайло взагалі в памперсний період жив з батьками Віри. 

— Клянуся було таке, мила. Один чи два рази, коли Артур до нас його привозив гратися з Аленом. У нього була така звичка, терпіти до останнього, а потім навалити в штани. Добре, що згадав, треба про це нашим дівчаткам розповісти, може хоч це їх відверне від нього. А то спасу нема! 

— Степанчику, їх захоплення Михайлом давно минуло, тому видихай, гаразд!

— Їх можна зрозуміти, їм було по сімнадцять, а тому бику уже далеко за двадцять. Думалка уже працювала. Я взагалі через оту всю ситуацію ледь з Артуром знову не посварився. 

— Але ж помирився, і взагалі...Михайло завжди подивися гідно, він не винен в тому, що став першим захопленням наших доньок. 

— Ти так його захищаєш, кохана, ніби то був би наш син, — пирхнув Степан. 

— Думаю, твій друг так само б відстоював твого сина, і усіх наших дітей, — такий аргумент виявився для чоловіка переконливим і він нарешті замовк і знову визирнув у вікно.

— Матінко рідна, що ж вони там так довго говорять? Чого не заходять? — говорив сам з собою, — Ну раз не заходять, то значить мені треба вийти, — смикнув фіранкою Степан і направився до виходу, але був перехоплений долонею дружини. 

— Не заважай їм, нехай собі говорять. Ти ж любиш Софію, в чому справа?