4.2 Як з тобою говорити, кицюню?;)

— Де ти так довго? — накинулася Софа на друга зі звинуваченнями, — Я просила забрати коло шостої, а уже майже сьома. 

— Та ну, — зробив мімішну міміку Ален, — Тобі не могло бути скучно у такій миловидні компанії. Вибачте, Дене, нічого особистого, то лише констатація факту, — поклав руку на грудину хлопець, на що Ден всміхнувся. 

— До завтра, Софіє Артурівно, чекаю вас на ранковому обході, – кинув пацієнт на ліжку на прощання “парі”, що виходила з палати. 

— До завтра…і спокійної ночі, — відповіла Софія і зачинила двері. Потім глянула на Алена так грізно, наче над ними зараз зникне стеля і посиплеться град. 

— Ти навмисно так довго їхав? — на ходу знімала з себе білий халат Софія. Бували дні коли це вбрання її жахливо дратувало, і це був саме такий день. 

—  Та ні, — виставив руки перед собою Ален, наче захищаючись, — Мене щойно відпустили з відділку. Все трохи ускладнилося через те, що мотик не мій…

— Але все добре? 

— Так, все гаразд, не хвилюйся. Тебе куди? Додому? 

— Так, додому, але до тебе. Я маю бути певна, що ти не розпатякаєш своєму татові про те, що сталося сьогодні. 

— Про те, що красунчик Ден зламав собі ноги через Софію прекрасну?

— Ні, про те, що це ти його збив на мотоциклі Мішеля! – роздратовано вихопила Софія шолом, який їй простягав друг. 

— Кицюню, ти з усіма своїми друзями говориш так, ніби вони твої вороги? — озирнувся до неї Ален, коли дівчина обійняла його за талію й опустила голову на плечі. 

— Ні, тільки з тими, що названі брати, — відповіла і піднявши руки трохи догори залоскотала Алена, від чого той залився дзвінким сміхом, — Їдьмо вже, хочу побачити реакцію твого тата на нашу пару, що не пара. 

Теплий літній вітер приємно дмухав їй у спину. А її пальці все сильніше обхоплювали Алена за талію. Його компанія завжди подобалася Софії. Ален був чи не єдиною людиною, яка стійко витримувала всі її ураганово-перепадні зміни настрою. Завжди стриманий, інколи занадто правильний Ален був сином друга її батька. Тож з самого дитинства вони тусувалися разом, і дійсно були дуже близькими. Особливо після від'їзду Мішеля, рідного брата Софії до Парижу, їх дружба стала особливо тісною. 

— Соф…Софіє, ти заснула чи що? — ще раз перетрусив плечима Алена, коли вони були біля його дому. 

— Вибач, щось я й справді задрімала, — збрехала Софія. “Уже вкотре за день!” – дорікнула собі подумки. 

— Ну то вставай тоді, Сонька, — легенько постукав по її шоломі Ален пальцями. 

Кілька секунд і вони зняли шоломи та опинилися обличчя до обличчя. Чи було безпечно просто друзям дивитися так довго один на одного? Тим паче, що риси дружніх лиць вони вже знали напам'ять. Першою відвела погляд Софія і поправивши волосся направилася до дому батьків Алена. Але легкий дотик Аленових пальців до її зап'ястка зупинив її.

— Зачекай, ще трохи, будь ласка, – підморгнув їй Ален опершись на мотоцикл. 

— Навіщо? — примружила очі дівчина, без долі страху у погляді. Її погляд завжди ховався під маскою, і Ален хоч і знав Софію з дитинства, проте ніколи не міг розгадати, що ховалося в її очах, — О, твій тато, схоже побачив нас. Добре, що ми припаркувалися недалеко від ваших вікон, а то йому б довелося брати бінокль, — жартувала Софія, від чого Ален всміхнувся і собі.

— Просто, Соф. Ти ж знаєш, що я люблю проводити з тобою час, — перебирав її пальці у своїх долонях Ален, — Зараз ми зайдемо і перше його запитання буде: “а ви часом не зустрічаєтеся?” – цю фразу друзі сказали разом, і потім разом ж розсміялися. 

— Угу, а друге — сину, це твій мотоцикл? — продовжувала жартувати Софія. 

— Точно! — сміявся Ален, — Поговоримо про Дена? — запропонував, а Софія відразу ж висмикнула свою долоню з його рук і закотила очі. 

— Навіщо? 

— Навіщо? – перекривив обличчя Ален, — Можливо тому, що ти не танк, і тобі б не завадило завести якісь стосунки. Спершу ти спихала усе на навчання, екзамени, але тепер, коли ти на інтернатурі і цілими днями стричиш в лікарні, тобі б не завадило трохи розвіятись. 

— Я думала стосунки заводять для того, щоб потім вийти за цю людину заміж і зачати з нею дітей і прожити щасливо до кінця свого життя, а не для “розвіятися”…Знаєш, мені доволі дивно чути таке від тебе, Алене. 

— Та припини, ти прекрасно розумієш про що я, Соф. Не придирайся до слів. Та нехай тобі, якась інша дівчини уже б розтанула від того, що хтось ради знайомства з нею собі ноги переломив. А ти якась сталь-леді.

— Це був просто нещасний випадок.

— Не правда, і ти це знаєш. Цей Ден…здається ти йому щиро подобаєшся. А він тобі?

— Що він мені? 

— От як з тобою говорити, кицюню? Питаю, той хлопець з палати номер шість тобі подобається? — запитання Алена було водночас і легким і складним. Воно було вимовлене чітко, але линуло наче якимось відлунням для Софії. 

— Не знаю, — різко перетяла плечима Софія, — Чесно, — посміхнулася, коли побачила в очах Алена недовіру до своїх слів, — Я навіть наважилася поцілувати його, щоб перевірити свої внутрішні відчуття…

— Ти що?? Хоча, чому я дивуюся це цілком у твоєму дусі, — розсміявся друг, — Сподіваюся хоч в щоку…

— Та ні в губи…

— І? 

— І нічого…— знову стенула плечима дівчина.

— Може це тобі здалося? — нагнувся до неї Ален, наче хотів, щоб вона і його поцілувала. А Софія на кілька секунд завмерла і потім вп'ялася і в губи Алена поцілунком. Цей поцілунок тривав одна…дві..три…цей поцілунок тривав чотири секунди. Цього було занадто мало, щоб визначити був він взаємним…чи ні.

— Ні, не здалося, – винесла вердикт Софія, — Упс, здається твій тато це побачив, — всміхнулася Софія – Степану Морозному, який стояв у вікні. За нею до вікна озирнувся й Ален, і собі всміхнувся. 

— Треба, йти всередину, щоб врятувати мого тата від інфаркту. 

— Згодна ходімо, — підтримала його Софія. 

###

Як думаєте сподобався Софії Ден, чи їй подобається її дружок Ален?:)