Розділ 17 "Продовження?"

Ліля

— Доброго ранку, Ліліє Андріївно, — вітається Таня, коли заходжу до кав’ярні.

— Доброго, — перевертаю табличку, що ми вже відкриті.

Я сьогодні пізно. Ледве змусила себе зібратися, хотілося цілий день простирчати вдома і ні про що не думати. Однак зрозумівши, що вчорашній вечір нікуди не зникне, вирішила втекти від думок на роботу.

— Кілька хвилин тому кур’єр квіти приніс, я віднесла їх до вашого кабінету.

— Квіти? — зупиняюся, здивувавшись.

— Красивий букет, — усміхається.

— Дякую, — кивнувши, поспішаю на своє робоче місце.

Відчинивши двері, ловлю на столі кошик з рожевими трояндами. Справді гарна композиція. Зачиняю за собою двері, притулившись до них спиною. Хочу, щоб вони були від Назара. Здаюся під напором великого бажання отримати від нього якусь приємність. Кілька хвилин просто стою, дивлячись на ніжно-рожеві бутони, тоді знімаю пальто й підходжу до столу. Між квітами прикріплена листівка. Дістаю її, з незнайомим внутрішнім тремтінням, відкриваю, зловивши лише кілька слів.

«Змінитися ніколи не пізно. Головне — в задоволення»

Від Назара! Вуста розтягуються в усмішці. І нехай це лише жалість після мого вчорашнього одкровення, але ці квіти підняли настрій і мою похнюплену самооцінку.

Перед тим як зайнятися робочими справами, набираю номер Віки, бо здогадуюся, що вона хвилюється через вчорашнє.

— Лілю, нарешті! — відповідає емоційно. — Ти там жива?

— Жива, — усміхаюся. — Тільки голова болить, я звикла лягати рано, а останнім часом не виходить нормально відпочити.

— Ти ночувала у себе? — питає тихо.

— Так. Назар довіз мене додому й поїхав, — не знаю навіщо звітую.

— Ми з Катею місця не знаходимо, але вирішили почекати.

— Дати йому час закопати мене десь у лісі? — починаю сміятися.

— Ти ж жартуєш? — напружується її голос.

— Так, жартую. Не хвилюйся, усе добре.

— Ледве витримала, щоб не забити тривогу і не сказати нічого Ярославу. Сумніваюся, що він буде в захваті від наших пригод. Цей Назар… Він… Ну, наполегливий.

— І ти мені говориш про наполегливість? — хмикаю.

— Ярослава я не боюся, а вчора трішки напружилась.

— Назар не агресивний, просто нахабний, — сама не вірю, що стаю на його захист.

— То між вами щось є?

— Це тобі Катя питання шепоче?

— Ні, я вдома удвох з Міланою, вона сьогодні капризує.

— Нічого немає.

— Збоку все виглядало інакше. Катя не брехала, він так дивився… Ніби ревнував.

— Вам здалося, ми чужі одне одному. Нічого не може бути. Особливо після того, що ми обидві бачили біля торгового центру. Віко, у мене своїх проблем повно, я не хочу додавати ще, бо не витримаю.

— Розумію, — відповідає засмучено. — Все одно я хочу тебе похвалити.

— За що? — дивуюся.

— Можливо, ти цього не бачиш, але нам чудово видно усі твої старання. Лілю, ти змінилася.

— Постукай по дереву. Так бабця казала, — гублюся від її слів. На відміну від Віки, мені здається, що я топчуся на одному місці і це, чесно кажучи, вже набридло.

Мілана починає вимагати увагу, тому доводиться завершити розмову. Не даю собі часу на роздуми, сідаю працювати. В робочому процесі, постійно зиркаю на квіти. Не знаю, як правильно вчинити: подзвонити Назару, написати повідомлення, проігнорувати? Ми розійшлися на дивній ноті. Нас нічого не зв’язує, короткочасні стосунки завершилися, але хотілося б почути його голос. Дивно, правда? Я емоційна людина, зазвичай швидко приймаю рішення, а сьогодні простий дзвінок вимагає кількагодинних роздумів.

В обідню перерву нікуди не виходжу, беру собі каву й повертаюся до кабінету. Тільки роблю ковток, роздається стукіт у двері.

— Ліліє Андріївно… — зазирає Оля.

— Дякую, я сам, — голос Назара змушує підскочити зі стільця. Вона губиться й відходить. Сама не розумію, чому так серце вистукує, наче припадок зараз станеться. — Привіт, — бурчить, зачинивши двері.

— Привіт, — трохи гублюся. Не чекала, що ми так швидко побачимось. — Чому ти тут?

— Був поряд. Вирішив заїхати, — підставляє стілець й сідає. — Кавою пригостиш? — питає втомлено.

— Так, — прямую до дверей. — Випічку якусь хочеш?

— Ні, — відповідає коротко.

Повертаюся швидко. Подаю йому чашку й сідаю у своє крісло. Він відпиває каву і мовчить. Не розумію, про що ми можемо говорити. А ще соромно, що вчора я дозволила собі слабкість і сказала зайвого. Йому це ні до чого. 

— Як твій хлопець? — спирається на спинку стільця, чіпко дивиться у вічі.

— Е-м-м, той, що з Дніпра? — сама себе топлю. І дурню зрозуміло, що не про вчорашнього студента Олега питає.

— А в тебе їх декілька? — дратується.

— Ні, один, — хочеться заплющити очі, сховавшись від його погляду.

— Ти спала з нами обома? — ріже слух грубим тоном.

— Ні. Я ж тобі казала… — шкодую, що ляпнула на емоціях таку нісенітницю. — Ми не були разом деякий час.

— А зараз разом? — робить ковток кави.

— Угу, — киваю. Моя головна проблема — не вмію тримати в собі емоції. Коли вони бурлять, я ляпаю те, що потім ніяк не скасуєш.

— Лоло, — чекає, поки подивлюся на нього, — я тобі не вірю.

— Мене це має хвилювати? — починаю дратуватися. — Що це за допит взагалі?

— Я хочу продовжити наші зустрічі, — дивиться у вічі. Серйозний.

— І модельку приводь. Я хлопця погукаю, свінгерами будемо.

— Думай, що говориш, — нахиляється вперед, обпершись ліктями на коліна. — Я не одружений і ніколи не був.

— А я найспокійніша людина у світі. Віриш?

— Не вірю, — підводиться, ставить чашку на стіл, дивиться на годинник. — Пропоную поговорити за вечерею. Про все, що тебе цікавить. Заберу тебе о сьомій, — чекає відповіді, а я зависла. Потрібно відмовити, але слова не промовляються. — Не тікай, все одно знайду, — розвертається, щоб піти.

— Дякую за квіти, — кажу тихо.