Розділ 16 "Турботливий дракон"

Ліля

— Дівки, ви офігіли?! — підлітаю до столика. — Навіщо мою сумку йому віддали?

— Е-м-м, — губиться Віка.

— Власне, нас ніхто не запитував, — каже Катя. — Лілю, мене тиждень не було, майже два ми не бачилися, а тут таке.

— Причепився, як реп’ях, — гучно видихаю, сівши на своє місце.

— Він сказав, що ти їдеш додому, — Віка нахиляється ближче.

— Ага, то вже не я мчу? Нехай своїми справами займається, а не пхає носа у чужі. Як хочу, так і відпочиваю. Де там мій залицяльник? — починаю визирати Олега, але він взагалі сів спиною до нашого столика і навіть поглядів не кидає. Боягуз. Отак і розраховуй на міцне чоловіче плече. Мінімального захисту не дочекаєшся.

— Йой, мені здається, цього не варто робити, — лякається Іра. — Він дивиться на тебе, — стріляє очима у бік входу.

— Дівки, тихо, — Катька випрямляється і в цей момент на мої плечі лягають важкі долоні. Хочу скинути, але він стискає міцніше.

— Якщо ти зараз не встанеш і не підеш зі мною, я перекину тебе на плече і все одно відвезу додому, — розтягує слова, нахилившись до вуха.

— Я не їду додому, — ціджу крізь зуби, підійнявши до нього обличчя. — Ми з дівчатами ще гуляти будемо. Правда ж? — виразно дивлюся на кожну.

— Так, — активно киває Віка.

— Ми планували співати, — підтримує Катя.

— Дитячий час, — смішно обурюється Іра.

— А може, ви хоча б представитесь? — з претензією заявляє Катя. — Ну, щоб ми не думали, що ви маніяк, який хоче вкрасти нашу подругу.

— Назар, — не думає відходити, так і тримає долоні на моїх плечах. Зрадниці теж представляються. Ніхто не бажає гнати його куди подалі. — Приємного вечора. Я почекаю, поки ти нагуляєшся, — це вже говорить мені. — Якщо ще раз обійматимешся з тим сопляком, — кидає погляд у бік столика Олега, — руки повідбиваю. Йому, — розвертається і йде.

— Пішов до своєї компанії, — тривалу тишу за столиком порушує Іра.

— Мені потрібно додому, — допиваю своє вже тепле шампанське.

— Вивести тебе непоміченою? — схвильовано реагує Віка.

— Так, дуже треба, — дивлюся на неї з надією.

— Дівки, ви здуріли? — руйнує план Катька. — Він же не монстр? Лілю, ми чекаємо пояснень.

— Він ніхто. Випадковий знайомий, який уявив себе невідомо ким.

— Ага, — хмикає недовірливо. — А мені здалося, він знає собі ціну. Ти впевнена, що хочеш втекти? Він же ходячий секс, — протягує під невдоволеним поглядом Віки.

— Сказала та, яка тільки-но заміж вийшла, — перекривляю її тон.

— Бо не сліпа, — знизує плечима, зробивши ковток шампанського. — До того ж я забрала кращого з кращих, але не помічати очевидного… — розводить руками. — Дівчата, ну скажіть їй. Може, не так ти вже й тікати хочеш?

— Хочу. А знаєш чому? — починаю дратуватися. — За тим столиком сидить його дружина. А ще у нього є донька. І навіть якщо моделька йому не дружина, я в такі ігри не граю, — випалюю емоційно, здивувавши навіть Катю. Поряд гучно зітхає Віка.  

— А ти ще більше накрути себе і тоді точно вибухнеш, — заявляє руда. — Он як вже почервоніла.

— Кать, — хоче зупинити сварку Віка.

— Він дивиться на тебе… Як ти там казала? Кіт на мишу? От десь так воно і є, з’їдав очима.

— Ага, який з нього кіт? — бурчу похнюплено. — Скоріше тигр, і на бідну козулю, якій конче треба тікати, а ніхто не допомагає.

— Козюля ти наша, — починають сміятися усі.

— Ми не замовляли, — реагую першою, коли нам приносять пляшку шампанського.

— І не пий, — говорить Катя, усміхнувшись. — Джентльмен про усе подбав.

— Віко, — кладу руки на столик, схиливши на них голову, — врятуй хоч ти мене.

— Ти його боїшся? Подзвонити Яру? — хвилювання в її голосі змушує відчувати провину.

— Ні, Яра не треба, — сідаю рівно. Приймаю наповнений келих. — Сам напросився, — усміхаюся. — За приємний вечір, — оголошую тост й роблю кілька ковтків шампанського.

Ніякого задоволення від алкоголю. Колись було, а зараз тільки дратує, коли мозок дурманить. Однак варто показати Сотнику, хто я така, щоб більше не виникало бажання відвозити мене додому. І взагалі, як його моделька терпить таку поведінку? Чому моделька? Поняття не маю. Просто вона худа, як палка, і дуже рівно тримає спину.

Йду з Вікою співати. Спеціально не дивлюся у той бік, де сидить дракон. Байдуже, чи дивиться він на мої танці, чи ні. Я відпочиваю. Краще вже з дівчатами час провести, ніж слухати чергову брехню від нього. І «пощастило» ж мені увійти саме до його кабінки. Хоч до Дніпра тікай на деякий час, поки він знайде іншу забаву.

Випиваємо ще, потім ще. Коли мозок починає підкидати красиві картинки продовження ночі удвох із Сотником, вирішую, що пити досить. Танцюю біля дівчат, ще раз співаю, якщо це так можна назвати, разом з Катею, а коли вони починають збиратися додому, активно вигадую план втечі. Вперше за увесь вечір кидаю погляд у бік його компанії. Вони досі святкують і не збираються розходитись. Назара не видно, значить у мене є шанс втекти непоміченою. У нього моя сумка, але там нічого цінного немає. Телефон? Мені ніхто не дзвонить. Хіба Євген каву запросить пити. От і нехай поспілкуються.

Беру Віку під руку і, схрестивши пальці, рахую кожен крок до виходу. Біля роздягальні видихаю, щаслива, що все так гарно склалося. Одягаю пальто, одночасно прощаючись з Іриною та Катею.

— Не все так погано, — промовляю до Віки, усміхнувшись.

— Ну… — її погляд мені за спину підказує, що варто тікати.

— Бувай, — встигаю тільки двері відчинити, як мене хапають за руку.

— Нагулялася? — з силою розтискає пальці й переплітає зі своїми.

— Я з тобою нікуди не поїду, — дратуюся. Смикаю рукою, але він тримає міцно.

— Поїдеш, — промовляє спокійно.

— Послухайте, Назаре, — втручається Віка, — ви лякаєте своїм напором.

— Перепрошую, лякати в планах не було, — відповідає спокійно, але мене все одно не відпускає.