Розділ 15 "Відірватись"

Ліля

 Дідько забрав би усіх чоловіків на планеті. Від них одні проблеми. Суцільний головний біль. Після сварки з Назаром вже тиждень почуваюся розмазнею. Ніяких сил, бажань та планів. Лежати б отак цілий день, дивитися у стелю, і бажано нічого не відчувати. Одним спритним рухом Назар розмазав мене по підлозі. Я довго сиділа непорушно й дивилася на зачинені двері.

Досі не можу прийти до тями. Було дуже неприємно. І що найбільше зачепило, я й сама не розуміла. Він правий. Я хвора. Не знаю, що правильно, а що ні. Не вмію бути нормальною. Не знаю, як це, коли усе гаразд. Як виявилося, від минулого не втекти, як би швидко не біг. Воно завжди поряд, нагадує, ким ти є і не дає почати з нуля.

Карма…

Вперше за довгий час ледве змушую себе підвестися з ліжка. Як каліка ходжу по квартирі, намагаючись зібратися на роботу. Ні, в мене немає фізичного болю, ниє всередині. Там зруйнувалася надія на ліпше життя.  Хтось скаже, що нічого страшного. Це ж він козел, не зізнався і все таке, але мені не легше. Я наїлася цього. Як згадаю свій розгульний спосіб життя, тіло морозом сковує. Той випадок, коли любила себе понад усе, а потім зненавиділа.

Зібравшись, викликаю таксі. Чекаю його на вулиці під мілким дощем. Ось і прийшов час смутку. Осінь… В цей період самотні люди перетворюються на роботів. Працюють, щоб не мати часу на душевні страждання. Щоб не мріяти про теплі обійми, романтичні вечори під стукіт дощу за вікном та солодкий сон на його плечі… У мене ніколи цього не було, бо на бракованих ніжності не розраховані.

Дорогою до кондитерської бринькає смартфон. Відкриваючи сумку, ловлю себе на думці, що чекаю побачити ім’я Назара, однак на екрані інший знайомий номер.

Женя: Коли п’ємо каву?

Блокую екран й гучно зітхаю, привернувши увагу водія. Схоже, Євгену сумно живеться, він вирішив зруйнувати мій крихкий спокій. Нічого не відповідаю. Він мав би зрозуміти, що я вже не та Ліля, яка летітиме до нього за першим викликом.

На робочому місці стає трішки легше. Дівчата працюють, відвідувачів багато, усе вимагає контролю. Я відволікаюся й на деякий час забуваю, яким нікчемним зараз є моє життя. А кажуть, що гроші вирішують усе. Мабуть, це придумали ті, у кого тільки фінансові проблеми.

У невеселі роздуми втручається короткий стукіт у двері.

— Ліля Андріївна на місці? — зазирає Катя. — Привіт.

— Та невже? — дивуюсь. — Згадала про мене?

— Не мала часу, вибач, — підходить обійняти мене.

— Як злітали?

— Прекрасно, — промовляє задоволено, сівши на стілець біля стіни. — Це тобі, — ставить на край столу пакунок.

— В стилі «вирви око», — дістаю яскраву шовкову хустину.

— Розбавиш свій похоронний стиль.

— Нормальний стиль, — навіть обурююся мляво. Сама себе не впізнаю. 

— Куди зібралася в чорному прикиді? — уважно дивиться на мене. — Не вистачає чорного капелюшка.

— Мені личить цей колір, — знизую плечима.

— Неправда. Тобі личить щось яскраве.

— Катю, відчепися. Ти чого прийшла? — починаю дратуватись.

— Подарунок принесла, хотіла запросити сьогодні в караоке.

— Навряд чи зможу прийти.

— Десерти пектимеш вночі? Чи на побачення зібралася?

— Хочу відпочити.

— Лілю, що сталося? — питає серйозно.

— Кать… — зітхаю. Телефон озивається мелодією. Женя. — Дістало все, — відхиляю виклик, ховаючи очі.

— Ей, — Катя встає, торкається мого плеча. — Ліль…

— Не звертай уваги, це просто втома.

— Ага, і плачеш ти через втому, — незграбно обіймає мене за плечі.

— Що й поплакати вже не можна?

— М-м-м, дай згадаю, коли бачила твої сльози? — її так просто не обманути.

— Усе валиться, — промовляю тихо. — Я так старалася щось змінити… — схлипую, не витримавши.

— І змінила. Лілю, невже ти цього не бачиш?

— Всередині порожньо, — підіймаю на неї погляд.

— Заповнюй цю порожнечу чимось приємним і незабаром збереться пристойна колекція. Лілю, ти перша зі знайомих мені дуреп, яка змінилася. Придавила себе й впевнено йшла до мети.

— Ти дуже мила, — бурчу, витираючи сльози.

— Правду кажу. Ти була відмінним стервом. Перепоганила життя усім.

— Хочеш нагадати? Вважаєш, я забула?

— Ні, хочу сказати, що не вірила у зміни. Ти довела зворотне. Усім. І зараз ці сльози… Це ж не тому, що тебе давить провина минулого?

— Від радості, що тебе побачила, — завжди дратуюся, коли вона хоче впхати носа в особисте.

— Ну от, плачеш через чоловіка. Іноді сльози допомагають скинути напругу.

— Ненавиджу чоловіків. І плакати через них не буду.

— Звісно, куди їм до нас, гордих і незалежних? Ну, як будемо розвіювати твій паршивий настрій?

— Працювати, — зітхаю. — Роботи повно.

— Почекає, — відрізає грубо. — За останню годину робочого часу ти навряд чи встигнеш усе завершити. Ходімо повечеряємо разом? А на вечір я забронювала столик у крутяцькому караоке-клубі. Дівчата в курсі, що у нас сьогодні вечірка.

— Це ти так підтримати хочеш? Своїм диким верещанням?

— Я знала, що ти теж скучила, — починає сміятися.

— Сподіваюся, Ковалевський живий? Ти ж не співала йому?

— Живий, не хвилюйся. До речі, Іра з Богданом разом.

— Нарешті, — закочую очі. Вимикаю ноутбук, ховаю подарунок до сумки. — Він дивився на неї, наче кіт на мишу. Все облизувався. Ну, куди поїдемо? — знімаю пальто з вішака.

— Знаю класний ресторан, тобі сподобається, — відчиняє двері й першою виходить.

Прощаюся з дівчатами, викликаю таксі. В очікуванні авто, Катя встигає випити каву за столиком. Насправді я рада, що вона прийшла. Ми можемо гаркати одна на одну, підколювати, дратуватися, але з нею мені легше боротися зі своєю депресією. Я не проти відпочити з подругами. Сподіваюся, що маю право їх так називати. Навіть майже незнайома мені Іра викликає спокій. Відчуваю, що зараз у нас зібралася правильна компанія, де можна бути собою і не ховатися за маскою.