Розділ 14 "Цікава була пригода"

Назар

— Тату, а ти бачив, як я стрибала? — захоплено питає Зоряна.

— Угу, — мугикаю на автоматі.

— А як обігнала всіх?

— Бачив.

— Ми ще приїдемо сюди? — виплескує свої емоції після розважального центру.

— Так, — киваю, сильніше стискаючи кермо.

Мені його роздавити хочеться. Гніваюсь. Ледве стримую себе, щоб нічого не зламати. Істеричка. Ліля так вивела мене з себе, що аж руки тремтять. Хотілося добряче її струснути, щоб припинила істерити й ламати комедію на очах у всіх.

— А коли? — голос доньки з заднього сидіння, повертає в реальність.

— Скоро, Зоряно.

— Ти обіцяв бургери! — вигукує голосно. Різко тисну на гальма. Ззаду роздається гучний сигнал авто. Трясця!

— Зоряно, я проти, — порушує мовчанку Тая.

— Я обіцяв, — кажу з натиском.

Звертаю на паркування кафе. Тая не наважується заперечити, лише щось тихо говорить Зоряні. Обурюється, як завжди. Чому вона ніколи не має сміливості сказати все відкрито? Краще вже істерика, але не мовчання. Однак доньці байдуже на її повчання, вона сьогодні на відриві.

Заходимо у кафе, знаходимо вільний столик. Тая відмовляється їсти фаст-фуд, тому замовлення робимо удвох з малою. Очі лізуть на чоло, коли вона оголошує свій список. Єдина жінка з мого оточення, яка чхати хотіла на фігуру. Ну… Не єдина, але про істеричку я зараз навіть думати не хочу. Додаю до довгого списку доньки гамбургер для себе і повертаємося за столик.

Таїсія сидить у телефоні, всім своїм виглядом показуючи, що проти такого харчування. Якщо чесно, я теж проти, але ж вона дитина. Такі вилазки з донькою бувають рідко, тому я просто не можу їй відмовити. Зоряна йде до дитячої зони помалювати, ми з її матір’ю лишаємося удвох.

— Як новий водій? — порушую тишу, спостерігаючи за донькою. Мені подобається, що вона відкрита і легко йде на контакт з усіма дітьми. Не обирає друзів за статусом, як звикла робити її матір.

— Звичайний, — знизує плечима.

— Потрібен незвичайний? — миттю дратуюсь.

Останнім часом складно виносити її кислий вираз обличчя. Мабуть, на відпочинку цього було забагато. Постійно чимось незадоволена, роздратована, нахмурена. Мужика собі завела б, чи що?

— Ти прекрасно знаєш, що я сама можу возити її до садка, — підіймає на мене погляд. Зараз вона розгнівана. Мабуть, через сцену з Лілею. Однак навряд чи наважиться про це запитати. — Того разу я просто погано себе почувала.

— Саме тому я найняв водія. До речі, як заняття Зоряни?

— Вона не в захваті.

— То, може, варто почекати? До вісімнадцятиріччя ніхто її не відпустить за кордон саму.

— Англійську потрібно вчити змалечку. Діти з двох років вчать, ми й так пізно зібралися. У гімназії буде легше, а у модельній агенції…

— Ми закрили цю тему, — перебиваю її. — Не починай.

— А якщо у неї талант? — починає стару пісню.

— Моя донька не буде ходити по подіуму й фотографуватися напівоголеною, — кажу суворо.

— Коли я ходила, тебе це не бентежило, — відповідає ображено.

— Це інше. Досить згадувати минуле. Зараз ти вільна, — підводжусь, щоб забрати замовлення.

Донька їсть із задоволенням, постійно говорить і виглядає щасливою. Шкода, що я не маю часу влаштовувати їй такі дні частіше. Таїсія весь час сидить насупленою. Поняття не маю, що мене зачепило у ній шість років тому. Наче то не я був, а хтось інший.

— Татусику, з’їж, — Зоряна простягає мені картоплю фрі. Коли вона так звертається, моє черстве серце тане. — Смачно? — питає з цікавістю, коли куштую.

— Так, смачно.

— Мама за фігурою слідкує, — заявляє діловито. — А ти приїдеш до нас сьогодні?

— Мені потрібно на роботу, але я заберу тебе на вихідних. Добре?

— Так, — задоволено усміхається, активно киваючи.

— У неї в суботу заняття, — порушує ідилію Тая.

— Зробимо вихідний, — усміхаюся доньці.

— Ось так просто? — дратується.

— А що ж тут складного? — на Таю не дивлюсь, поправляю волосся Зоряні.

— Я гадала, у тебе інші плани, — нарешті зачіпає докором. Довго мовчала. Навчилася тренувати витримку? Раніше одразу сипала претензіями, хоча й не мала такого права.

— Неправильно ти думала, — зиркаю на неї. Кілька секунд ми дивимось одне одному у вічі, а потім вона відводить погляд.

Везу їх додому. Не підіймаюся до квартири, прощаюся з донькою біля авто. Обіцяю, що обов’язково заберу її на вихідних і ми влаштуємо вечірку на двох. Довгі обійми Зоряні, холодний кивок Таї, і їду до офісу. Немає часу панькатися з істеричкою Білецькою, маю купу важливіших справ. Нова колекція, наприклад. Люблю бути у курсі всіх справ.

Вже ввечері, коли покидаю робочий кабінет, набираю її номер. Відхилила. Все передбачувано. Психує. Не чіпатиму її сьогодні. Нехай сама вариться в цій фігні. Колись один вибрик Таїсії призвів до розриву стосунків, і Ліля теж не особлива. Терпіти не можу жіночі істерики, тому й не одружуюсь. Не маю такого запасу нервів, щоб мене вистачило на подружнє життя. Це ж чисте знущання. Якщо таке помутніння колись і станеться, це буде жінка, яка добровільно пристосується до мого характеру.

Сідаю в авто, звертаю у напрямку будинку, але з думок не виходить Лілія. Норовлива. Аж занадто. Неврівноважена. Істерична. Навіщо зв’язався, сам не розумію. Однак навіть зараз збуджуюся при згадці, яка вона спокуслива та запальна. З виду неприступна, але з жаром відгукується на мої пестощі. Наче чекала.

Дідько!

Не засну, якщо не поговорю з нею. Розвертаюся, їду в протилежному від дому напрямку. Згадуючи свої попередні візити до Лілі, збуджуюся ще сильніше. Згоден, вона дивно на мене діє. Надто яскраво, але я все контролюю. Це лише бажання. Вона дає те шаленство, якого мені не вистачало.

Опинившись у дворі будинку, переконуюся, що вона вдома. Світло горить у спальні. Виходжу, чекаю кілька хвилин біля під’їзду, поки хтось вийде. Знаю, що вона мене не впустить, дзвонити в домофон немає сенсу. Підіймаюся, тисну на дзвінок. Чекаю. Тисну ще. Не відчиняє. Стою так, щоб не бачила мене у вічко. Дзвоню ще раз. Встиг вивчити її характер. Ліля надто запальна, щоб проігнорувати таку нахабність.