Розділ 13 "Спіймати на гарячому"

Ліля

Нелегке завдання — влитися у робочий процес після насичених вихідних. Тричі випила каву, а спати хочеться так само. Ще й погода активно шепоче прилягти і задрімати. Схиляю голову на стіл, але гучна мелодія смартфона змушує підскочити.

— Так і вмерти можна, — відповідаю на емоціях.

— Що? — не розуміє Віка.

— Сиджу куняю за столом, ледь серце не зупинилося від гучної мелодії.

— Ох і день. Я сама мрію добратися до ліжка, але ще багато справ. Не хочеш зі мною по магазинах?

— Катьки немає, сумно живеться?

— Потрібно обрати купальник мені та Мілані.

— О, я такі справи люблю, тільки хто працюватиме за мене? А, ну його… — встаю, закриваючи усі відкриті вікна на ноутбуці. — Поїхали. Хоч трішки розвіємось.

— Я візьму в Ярослава авто, — промовляє задоволено.

— Вирішила на мені експериментувати? Кого не шкода?

— Ліль…

— Та жартую. Чекаю тебе, — відхиляю виклик.

Збираюся. Повідомляю, що сьогодні мене вже не буде, беру з собою кілька десертів, щоб передати малим. В очікуванні Вікторії, на думку спадає чудова ідея. Повертаюся до кабінету й набираю номер брата.

— Привіт. Щось термінове? У мене зараз зустріч, — говорить тихо.

— Я швидко. Не думаєш, що дружині час купити авто? Або пригнати щось з того, що стоїть вдома у гаражі?

— Як уявлю, що вона за кермом, аж мороз шкірою біжить.

— Старієш, — коротко сміюсь. — Раніше ти нічого не боявся.

— Раніше моя планета не оберталася навколо неї.

— Не хвилюйся. Раптом Віка розгубиться, я сяду за кермо й доставлю її додому. Ми їдемо по магазинах, — з подивом розумію, як мені подобається цей факт.

— Від цього не легше. За тебе я також хвилююсь.

— Ну… — не очікувала від нього таких слів, — піду зустрічати. Ми обережно.

— Я сподіваюся, — відповідає бурчанням й кладе слухавку.

Хвилин десять чекаю за столиком біля вікна, коли бачу, що авто під’їхало, виходжу на вулицю.

— Ти не збиралася зайти? — відчиняю дверцята.

— Ні, немає часу.

— Для солодкого чаювання, — залишаю пакунок на задньому сидінні, а сама сідаю поряд з водієм.

— Дякую. Матвій обожнює твої десерти, — вона заводить двигун й від’їжджає.

Поводиться впевнено. Я, отримавши посвідчення, не могла похвастатись такою уважністю. Мовчу, щоб не відволікати. На диво, не хвилююся, від Вікторії лине впевненість, вона чудово впоралася з кермом. 

— Шопінг оголошується відкритим, — промовляє задоволено, зупинившись на паркуванні.  

— Я сьогодні експерт, — виходжу за нею.

Оминаючи калюжі після ранкового дощу, прямуємо до торгового центру. Спочатку Віка обирає кілька нових купальників для себе, а потім ми йдемо до дитячого магазину і проводимо там купу часу, за розгляданням краси для маленьких принцес та джентльменів. Такого задоволення від шопінгу я не отримувала ніколи. Плюс розмова з Вікою. Мабуть, вперше ми провели стільки часу разом. До того ж дуже весело та продуктивно. Покупки для Міланки ледве влізли у два паперових пакети. Добре, що замість своїх дітей я можу балувати племінників.

Купую для Мілани в подарунок легке біле платтячко на відпочинок, а Матвію — модний костюм зі світлих штанів та вільної лляної сорочки. Задоволені виходимо з дитячого магазину.

На вулиці знову почався дощ. Спочатку випиваємо каву у кафе, спостерігаючи за негодою, тоді зазираємо до магазину білизни і, придбавши обновки, нарешті виходимо на вулицю.

— Торгові центри — це зло, — своїми словами викликаю її сміх. — Отак можна зранку увійти і прийти до тями вже при закритті.

— Люблю купувати одяг малим. Це якийсь особливий вид насолоди. Тут, до речі, на п’ятому поверсі розважальний центр. Ми були у неділю, ледве забрали звідти Матвія. Щось я сумніваюся, що вони встигнуть усе одягнути. Знову багато накупила, — вона йде трохи позаду мене, бо через калюжі поряд йти незручно.

— Не бага… — обертаюся до неї. Краєм ока помічаю знайоме обличчя. Різко зупиняюся, від чого Віка врізається в мене.

— Що сталося? — питає здивовано.

Не можу нічого відповісти. Тупо вирячаюся на Назара, який стоїть біля входу, тримаючи за руку дівчинку. Ззаду сигналить автомобіль, Віка змушує мене відійти, щоб він проїхав. Не маю слів. І сил. От же ж брехло…

Звук привернув увагу Назара, він теж мене побачив. Про розкаяння на його обличчі не може бути й мови. Його відволікає дівчинка, щось говорить, а він усміхається.

— Лілю, — Віка тихо нагадує про свою присутність. — Ти знаєш його?

— Знаю. Козел рідкісний, — дивуюся, як глухо звучить мій голос.

— Мені почекати тебе в авто? — питає невпевнено.

Удвох спостерігаємо, як з будівлі виходить висока довгонога брюнетка у короткій спідниці й бере дівчинку за руку. Вони утрьох йдуть до його авто, потім Назар щось говорить їй, розблокувавши сигналізацію, і змінює напрямок у наш бік.

— Кхм, — Віка нервує. — Лілю, мені варто хвилюватися?

— Так, за нього, — зриваюся з місця, зловивши на собі погляд брюнетки, перед тим як вона сіла в авто. — Брехло, — шиплю, на шляху до помсти.

— Привіт, — у його голосі абсолютний спокій.

— Яке ж ти брехло, Сотник! — стриматися не вдається. Мене аж трусить від обурення.

— Ми поговоримо про це, але пізніше, — його спокій ще більше гніває. Лють просочується у кожну клітинку мого тіла. Хочеться врізати. Боляче. Так, щоб аж головешка відпала.

— Ніколи! Ми більше ні-ко-ли не говоритимемо, — ціджу з люттю кожне слово.

— Лілю, не влаштовуй сцен на людях, — починає дратуватися.

— Сцен?! О, це ти цілу виставу влаштував, щоб у ліжко мене затягнути. Часто ходиш наліво? А моделька про це знає?

— Ти несповна розуму? — смикає мене за руку.

— Так! Несповна, бо повірила тобі. Коз-з-зел! — своїм поглядом хочу пропалити в ньому дірку.

— Негайно перепроси, — цідить загрозливо, знову вхопивши за руку.