Розділ 12 «Момент щастя»

Ліля

За сьогоднішній день я навіть усміхатися втомилася. Від самого ранку і до вечора, змушена тримати щасливе обличчя подружки нареченої, усміхаючись та позуючи на камеру. З готовністю та чималими зусиллями виконала свою роль, щоб спогади у молодої сім’ї були приємними. Нікому не потрібна кисла пика на відео та фотографіях. А тепер я не проти відчалити додому і завалитися спати. Ну… Хоча б прийняти горизонтальне положення.

Загалом, якщо відкинути втому, чудове весілля. Розплановане до найменших подробиць, організоване по вищому розряду. Без дурних традиційних обрядів та безглуздих конкурсів, яких я не хотіла найбільше. Катерина задоволена, за нареченого взагалі боялася, щоб не втратив свідомість від щастя, коли вона сказала «так». Вони пасують одне одному. Гармонійно виглядають поряд і аж занадто світяться.

Гості починають збиратися по домівках, Богдан також йде, значить мені можна сміливо замовляти таксі. Розблоковую телефон, але не встигаю відкрити додаток, бо до мене прямує Віка. Напружуюся. Розмова з нею завжди викликає багато емоцій. В більшості випадків, я вчергове картаю себе за помилки минулого.

— Втомилася? — усміхається, сідаючи поряд на місце Каті.

— Є таке. Аж щелепа болить цілий день усміхатися.

— Мені здається, все пройшло ідеально.

— Погоджуюся, — киваю. Повисає мовчанка. Віка не йде, а я не можу знайти ще якусь тему для розмови.

— Як твої справи з кондитерською? — запитує через кілька довгих хвилин.

— Краще, ніж уявлялося на початку.

— Це добре, ти молодчинка, — ця коротка похвала давить серце щемом. Я ніколи не була до неї такою доброю. І зараз, навіть якщо стрибну вище своєї голови, не зможу компенсувати погані вчинки, якими розкидалася направо і наліво. — Ми збираємося полетіти на відпочинок. Не хочеш разом з нами?

— Ні. Навіщо я вам? Ти що? — реагую здивуванням.

— Яр не проти, — кидає погляд в його бік.

— Навіть якщо він не проти, я не наважусь псувати сімейний відпочинок своєю присутністю.

— Ну… Ми ж свої.

— Свої, і я досі не розумію, де ти береш стільки доброти та витримки. Терпиш не тільки мого брата, а навіть мене. Не клянеш, хоча повинна. Не женеш, а запрошуєш з вами на відпочинок. Віко, ти точно нормальна? — сама усміхаюся зі свого питання.

— Інколи мені здається, що ні, — починає сміятися.

— Ти жалієш мене через самотність, але не варто. Деякою мірою я її заслужила, а деякою — не хочу мати стосунків. Не всім щастить знайти свою людину. Я давно приготувала себе на спокійне життя у гармонії з собою. Повір, для мене спокій — це розкіш.

— Ти досі думаєш про нього? — запитує тихо, нахилившись ближче.

— Стільки років минуло, а він досі чорною хмарою висить над нами всіма, — гірко всміхаюся. — Я бачила його. Коли останнього разу їздила додому, — зітхаю. Мабуть, перед Вікою немає сенсу приховувати свої емоції.

— І що? — бачу, що вона розгнівалася. Втім, Євген у кожного з нас може викликати тільки гнів. — Ви розмовляли?

— Трішки. Гукав на каву, заливав, як круто я змінилася. Одним словом, поводився, як завжди. Скотиною був, нею і залишився.

— Ти… Вибач, це не моя справа, — відводить очі.

— Не знаю, — відповідаю чесно. — Бувають моменти, коли одна згадка про Євгена наповнює душу ненавистю, але інколи… Я розумію, що більше ніколи не відчую такого почуття. Мене, мабуть, прокляли.

— Можливо, минуло ще мало часу для повного одужання, — вона не показує того, як неприємно говорити про Євгена. — Якщо потрібна допомога, підтримка, звичайна розмова ні про що, ти знаєш, що ми завжди раді твоїм візитам.

— Знаю. Не переймайся, я не збираюся повертатися до минулого, просто звикла говорити про все. Так легше.

— Гаразд. Ми вже будемо збиратися, — підводиться.

— Я також, — легко усміхаюся до неї.

Віка йде, а я відкриваю додаток, вводжу адресу, однак не натискаю на пошук авто. Блокую смартфон, підводжусь, розгладжуючи довгу сукню, прямую до вбиральні. Дорогою, ловлю на собі погляди кількох чоловіків, що позитивно впливають на мою самооцінку. У вбиральні поправляю макіяж та зачіску. Бокове дзеркало на стіні відображає мене у повний зріст. Сукня справді гарно сидить, і фігура не потребує дієт. Мене тримають у формі нерви.

Повернувшись до залу, прощаюся з молодими, потім з братом та Вікторією і виходжу з ресторану. День був теплим, а от вечір засмучує холодним вітром. Застібаю пальто й дістаю смартфон. Не даю собі часу на роздуми, набираю номер Назара. Вечір був настільки приємним, що мені не хочеться завершувати його на самоті. Плюс я трішки випила, алкоголь штовхає на пригоди.

— Я слухаю, — тихо відповідає Назар.

— Привіт. Я тебе не розбудила?

— Задрімав, — промовляє сонно. Уява малює його заспане обличчя. Мабуть, зараз він виглядає не таким суворим, як зазвичай. — Ти пізно. Щось сталося?

— Нічого. Просто думала, що ми зустрінемося, — розумію, що мені світить компанія телевізора. 

— Зараз?

— Я вже зрозуміла, що ти зайнятий, — дратуюся на себе за нав’язливість.

— Та в принципі ні. Завтра не матиму часу, тому не проти зустрітися сьогодні. Куди приїхати? Ти вдома?

— Ні, біля ресторану.

— Зараз буду, — відхиляє виклик.

Схоже, він міцно спав, поки я не подзвонила, бо навіть адресу не запитав. Надсилаю її повідомленням. Відходжу трохи далі, щоб рідні та знайомі не побачили мене, коли будуть їхати додому. Чекаю. Встигаю замінити фото на своїй сторінці в одній із соцмереж. Встановила те, де обіймаю Богдана, але його обличчя не видно. Нехай усі думають, що я щаслива. Набридло бути самотою в очах знайомих.

На щастя, чекати доводиться недовго. Позашляховик Назара зупиняється навпроти ресторану. Трішки підіймаю сукню, щоб зручніше було йти, і прямую до нього. Він виходить. Впевнений. Навіть трішки загрозливий. Вперше не в костюмі. У чорних джинсах та худі.

— Привіт, — йде назустріч. — Ти була сьогодні нареченою? — оглядає з ніг до голови.