Розділ 11 "Вечеря з сумними думками"

Ліля

— А потім ще Бондаренко приєдналася. Не оминула нагоди похвастатись новим авто. Бридка особа. Навіть без водія приїхала. Уявляєш?

— Угу, — закриваю одну теку, відкриваю іншу. — І що? — питаю на автоматі.

— Як що?

— Гарне авто?

— Як у батька. Ну, все хочуть повторити. Прямо життя від них немає, — обуренню мами немає меж. — Все хвалилася, що її син зібрався одружитися, квартиру йому купили в центрі.

— Дурень.

— Що ти кажеш? Погано чути.

— Кажу, круто. Тато теж був?

— Ні. У нього справ багато. Та й не любить він всі ці заходи… — замовкає. Звісно, вона не зізнається, що їхні стосунки тріщать по швах. Він давно вже нікуди з нею не ходить. — Та й взагалі, кінний спорт — розвага для любителів. Я так змерзла на вулиці. Все боялася, щоб коняка не вдарила. Хто знає, що у них в голові.

— Навіщо поїхала?

— Ну як? Бо всі були.

— Логічно, — закочую очі. А сама на Бондаренко скаржиться. — Ма, мені потрібно працювати, скоро закриватись.

— Я весь час забуваю, що ти там працюєш. Ще не набридло? Не втомилася?

— Ні, мені подобається, — кожне таке питання просвердлює нову діру у грудях. Це людина від якої я чекала найбільшої підтримки. Мама чекає, коли я повернуся додому, і навіть не приховує цього.

— На вихідних не приїдеш?

— Ні, йду на весілля.

— До кого? Ти не казала.

— Ти не питала, як у мене справи. Я піду. Подзвоню наступного тижня, — відхиляю виклик. Встаю. Кілька хвилин бездумним поглядом дивлюся у вікно, а потім виходжу до залу.

Беру собі велику чашку капучино й авторське тістечко. Сідаю за улюблений столик і просто насолоджуюся смачним десертом. Повітряний мус, малиновий наповнювач, тонкий шар ідеального пісочного тіста, шоколад і малинка зверху. Смачно. Вишукано. Красиво. Можна сказати, що я пишаюся своїми досягненнями, бо доклала немало зусиль, але втомилася… Страшенно. Морально більше, ніж фізично.

Вичавлена.

У грудях порожнеча. Інколи, у моменти розпачу та зневіри, мені хочеться її заповнити чимось приємним. Теплим. А потім я розумію, що усе це повна дурня. Ніщо не вічне, тільки біль…

— Привіт, — здригаюся від голосу за спиною.

— Ми домовлялися про зустріч? — не розвертаюся. Швидко кліпаю очима, проганяючи миттєву слабкість від тяжких роздумів. Ми не бачилися з суботи, і зараз не можу зрозуміти, які емоції викликає його прихід.

— Ні, я просто зайшов, — Назар сідає навпроти. — Як справи?

— Нормально, — відповідаю коротко, відвівши очі.  

— Що порадиш? — відкриває меню.

— Принесу, — підводжусь, прямую за стійку. Прислухаючись до своїх відчуттів, роблю йому каву і кладу на тарілку таке саме тістечко.

— Дякую, — киває, коли ставлю перед ним. — Ексклюзивне обслуговування, — бере виделку й куштує тістечко. Мовчить. Готуюся, що зараз скаже якусь бридоту. Ще раз куштує, заплющує очі, легко усміхається. У цей момент несміливе тепло розливається в грудях. — Клас, — продовжує їсти, відпиває каву. — Як називається?

— Е-м-м, це авторський десерт, — сама не розумію, чому гублюся. Невже настільки приємна його похвала?  

— Твій?

— Так. Солодкий… — насправді я досі не вигадала назву, нічого не спадає на думку.

— Солодкий гріх, — усміхається. — Бренді не вистачає. Чогось терпкого, і тоді це точно будеш ти.

— Ти всіх людей порівнюєш з десертами?

— Ні, тільки тебе. Повечеряємо?

— А зараз ти, що робиш?

— Перебиваю апетит, — доїдає тістечко, запиває кавою. — То що? — дістає гаманець.

— Пригощаю, — підводжусь. — Візьму речі, — прямую до кабінету.

Погоджуюсь з ним вечеряти.

Сьогодні день спогадів. Складний. Я давно не була у психотерапевта, мабуть, час зазирнути. А може, то весілля Каті на мене так вплинуло? Я, звісно, радію за неї, але тепер розуміння, наскільки сильно я занапастила своє життя, тільки підсилилося. Колись ми дружили… Я могла б зустріти звичайного, нормального чоловіка, який не має азарту спокушати усіх підряд, зустрічатися з ним, потім вийти заміж… А далі…

Далі він би мені зрадив і я так само залишилася сама. Від долі не втечеш, як би не намагався. І хабаря дати не вийде. Досить мріяти про те, чого ніколи не станеться. Вже давно не соплива школярка.

Прощаюся з дівчатами, виходжу в зал. Назар встає, застібає піджак, йде відчинити для мене двері. Галантний, але грубіян. Дивне поєднання. До авто йдемо мовчки. Так само без слів їдемо до ресторану. Він сам обирає заклад, зі мною не радиться. І, якщо чесно, мені абсолютно все одно, де з’їсти салат.

— Грузинська кухня? — дивуюся його вибору.

— М’яса хочеться. Пряного та соковитого. Ходімо?

— Ну, ходімо, — після такого опису, самій захотілося їсти.

У приміщенні доволі багато людей. Знімаємо одяг. Поки я роздивляюся, Назар говорить з офіціантом. Той проводить нас до другого залу, який в рази менший за попередній. Тут столики розділені ширмами. Зручно спілкуватися, зустрічатися по роботі, і просто відпочивати в спокої.

Покладаюся на вибір Назара, довіряючи йому вибрати страви. Він замовляє м’ясо, овочі до нього, шоті (грузинський хліб) та сік.

— Що? — запитує, коли відходить офіціант. — Тільки не кажи, що ти хотіла прісний салат.

— Та ні, — знизую плечима. Я сама не знаю, чому на ньому зависла. — До котрої ти працюєш? — відволікаю його на іншу тему.

— По різному буває. У невеликій фірмі теж роботи вистачає. Йди сюди, — трішки нахиляється, обпершись ліктями об стіл. Сканує уважним поглядом.

— Мені й тут зручно, — відводжу погляд.

Дивлюся в нікуди, тільки не на нього. Настрій дивний. Мені навіть гаркатися з ним не хочеться. Назар встає, чим привертає мою увагу. Підходить й мовчки сідає поряд. А потім розвертається до мене і просто дивиться.

— Дякую, — говорить офіціанту, який приносить замовлення.

Повисає мовчання.

Я вже шкодую, що погодилася з ним вечеряти, бо, як на зло, не можу впоратися з емоціями. Хочеться плакати. Лягти і жаліти себе, поки ніхто не бачить, бо Білецьким не належить показувати свою слабину. Туди можуть вдарити. Ці слова батька я запам’ятала на усе життя.