Розділ 10 "Правила"

Ліля

Невже я була такою наївною? Як можна подумати, що всі давно заспокоїлися і довіряють мені? Мабуть, моя свідомість просто відмовлялася бачити очевидні речі. Поведінку рідних, яка сьогодні нагадала, ким я є насправді. Бездушним стервом. Загубленою алкоголічкою. Зрадницею.

Гидко. На душі таке бридке відчуття… Хочеться зникнути. Встати і просто піти.

— Лілю, а ти зачіску де робитимеш? — втручається у мої думки Карина.

— Записалася у салон поряд з будинком, — відповідаю на автоматі. Її відволікають і це добре. Мене напружує постійна балаканина про одяг, зачіски, косметику. Цього у моєму житті було з лишком.

Дівоча вечірка вдалася на славу. Ще раз переконалася у своїй важливості. Уваги хоч відбавляй. Роблю ковток шампанського… Оце реакція! Катя дивиться так, наче я помираю на місці. Віка більш стримано, а от брат — зі зневагою. Знову. І головне, ніхто не наважився запитати, чому я вирішила випити після двох років тверезого життя. Всі мовчать і подумки сварять.

Я навіть не сп’яніла, просто хотілося приєднатися до загального святкування і не виділятися серед дівчат.

Втомилася…

Чим далі, тим більше доля дивує своєю байдужістю. Ну невже я не гідна навіть крихти чогось позитивного? Зовсім трішки? Краплину внутрішнього спокою та тепла від рідних. Це все, що я прошу, на що розраховую. Знаю, і так багато.

Гучно видихаю, коли Ярослав дає команду розходитись. Замовляю таксі. Бажання швидше опинитися вдома, підганяє попрощатися й забрати верхній одяг.

— Лілю, — голос брата лякає суворістю. Ну ось, догана не забарилася. — Все гаразд?

— Я не п’яна, — відповідаю втомлено.

— Знаю. У тебе все добре? Ти здалася мені засмученою.

— Ну… — не знаходжу слів. Тобто? Він не сварити мене йшов?

— Знову податкова?

— Ні, — надто активно хитаю головою. — Не було. Працюю. Новий десерт вже є. Авторський. Заїдеш? — випалюю усе підряд.

— З понеділка, — дивиться на мене уважно. — Точно все гаразд?

— Так, — хоч би на сльози не пробило.

— Тебе підвезти?

— Ні, я викликала таксі. Хочу завалитися в ліжко і спати всю неділю.

— Тоді зідзвонимося, — він киває і йде.

Додаток сповіщає про приїзд таксі. Розчулена розмовою з братом, виходжу на вулицю. Вдихаю холодне повітря й мимоволі усміхаюся. Як же приємно, коли про тебе турбуються. Не осуджують.

У таксі озивається телефон. Поки дістаю його, вгадую, хто з дівчат міг написати. Помилилася. Повідомлення від Назара. Дивуюсь. Останнє повідомлення від нього було два тижні тому. Він написав, що буде зайнятий. Ми не бачилися, не листувалися і не дзвонили одне одному. Я гадала, що інтрижку завершено і закрила двері до цих спогадів. Добре, що психотерапевт навчила, бо секс з ним все-таки був класним.

Не відповідаю. Однак думки, ніби набридливі мухи, підкидають красиві картинки з нашого останнього спілкування. Ну, спілкування там було небагато. Знову дістаю телефон. Довго дивлюся на повідомлення, де одне єдине запитання про моє місцеперебування, і піддаюся бажанню відповісти.

Я: В таксі.

Прочитано майже одразу. Відповіді немає, що змушує зітхнути. Але наступної миті роздається дзвінок.

— Так?

— В якому таксі? — питає без привітання. Сухо. По діловому. Грубіян такий!

— В чорному.

— За два тижні нічого не змінилося, — хмикає. — Старонаводницька 6-Б, 259 квартира. Чекаю тебе.

— То вже не я лечу? Прислухайся. Замовила гелікоптер, щоб встигнути.

— Лоло, я сьогодні не налаштований на жарти.

— Виходить, не зійшлися ми характерами, — вимикаюсь. Голосно фиркаю. Ти ба, який розумник. Я що, дівчина за викликом? — Хай лісом гуляє, — шиплю роздратовано.

— Ви мені? — реагує таксист.

— Не вам, — бурчу, — але якщо хочете, теж можете погуляти.

Всю дорогу дратуюся. З’явився невідомо звідки, ще й командує. Здається, ми не домовлялися, що я летітиму до нього за першої ж пропозиції. Фу, який неприємний. Однак… Десь глибоко в душі жевріє бажання його побачити, але я здатна швидко його загасити.

Вдома одразу проходжу на кухню. Дістаю з морозилки відерце морозива. Ним я колись замінила звичку випивати. А ще шоколадом і різноманітними десертами. Ну, і тренажерним залом після такого солодкого набору.

Сідаю на ліжку, з насолодою витягнувши ноги, вмикаю телевізор і заспокоююся ванільною смакотою. Дверний дзвінок, що втручається в цей процес, викликає безмежне обурення. Час пізній, тому навіть не встаю, щоб подивитися, хто приперся. Знову голосно увімкнула телевізор? Сусідка знизу вже допекла своїми претензіями. Таке відчуття, що вона вкладає дітей спати ще до заходу сонця, а я через це не можу й музику нормально послухати. Дурня якась. Нехай тисне на дзвінок скільки влізе, я сьогодні не релаксі.

Та коли починають тарабанити, наче десятеро мужиків, я починаю сумніватися, що це сусідка. З коридору долинає мелодія смартфона, тому підводжусь і чухаю розбиратись.

Трясця! Це точно не сусідка.

— Що?! — гаркаю у слухавку.

— У тебе світло горить, — лютує Назар.

— І? Я в курсі. Чого приперся?

— Краще відчини, бо винесу ці двері до біса, — його тон дуже переконливий. Підлітаю до дверей, прокручую замок. — Я не сама, — не даю йому пройти, стою на порозі, спопеляючи поглядом.

На курорті був. Це одразу кидається в очі, обличчя засмагло. Два тижні валявся десь на білому піску, а тепер ще й вимагає щось? Взагалі клепки вітром винесло?

— А з ким? — буквально змітає мене зі свого шляху, нахабно посунувши вбік.

— Ти себе нормально почуваєш?! — з мене рветься смачний скандал. Душа вимагає свята.

— Не дуже. Сексу хочу, — навіть не розвертається до мене. Відчиняє двері кімнати, перевіривши наявність вигаданого гостя, потім йде до спальні.

— Не туди звернувся. Тобі до клубу, — йду за ним, — чи бару потрібно. Якусь дівку п’яну підчепити, щоб змогла витримати твоє гарчання.