Розділ 9 «Теперішнє & минуле»

Ліля

Сиджу на робочому столі, прикриваючись блузкою, й не можу зібрати себе до купи. Досі стрибаю по пухнастих хмаринках, збираючи зірочки у відерце. Відчуття, наче він одним рухом розмазав мене по столу, а потім знову вдихнув життя. Дикий. Безкомпромісний. Неперевершений. Це правда. Я в буквальному сенсі вибухаю поряд з ним. Кожен його дотик, погляд, поцілунок супроводжується шалено відвертими фантазіями. Він їх втілює. Сповна.

— Ей, є хтось живий? — чую голос з залу.

Злітаю зі столу, осмикую спідницю, підтягую панчохи і на ходу застібаю блузку.

— Е-е-й, — тепер впізнаю, чий це голос. Дідько, я забула про усе на світі.

— Привіт, — нервово усміхаюся, наштовхнувшись на здивований погляд Каті.

— Що сталося? — оглядає мене.

— Н-нічого, — тисячу років не червоніла. — Вибач, запрацювалася. Ось, переодягаюся, щоб їхати до тебе.

— Взагалі-то ми домовилися зустрітися у тебе. Я спізнилася.

— Це добре. Тобто… — не тямлю, що говорю. Хоча, справді добре. Якби вона прийшла кілька хвилин тому, застала б мене на столі з Назаром.

— У тебе все добре?

— Ще підійди понюхай чи не пила, — приходжу до тями.

— Твій телефон на столі, двері відчинені… — продовжує пропалювати мене уважним поглядом.

— Та хто його візьме? — підходжу забрати. Разом з телефоном хапаю футляр з прикрасою.

— У тебе колготки порвані на лівій нозі. І випічкою не пахне. Таке відчуття, що ти тут сексом займалася, а не працювала, — добиває залишки мого спокою.

— З ким? — гаркаю роздратовано. Що за мода, пхати носа у чуже приватне життя? — Хіба з надувним мужиком, — розводжу руками.

— Ти без бюста? Лілько-о-о, — розтягує на вустах широку усмішку. — Хто він?

— Бюст мені давить, от і зняла. Не вигадуй. Сумно живеться?

— Він тут? — шепоче. — Якщо так, я піду, — на підтвердження своїх слів робить кілька кроків до виходу.

— Чекай. Я зараз зберуся й поїдемо дивитися сукні.

— Я точно тобі не завадила?

— Припини виносити мозок, — розвертаюся, зникаю у кабінеті.

Дістаю дзеркальце, гучно зітхаючи. Я й сама ніколи б не повірила, що у такому вигляді можна готувати. Волосся розпатлане, помада розмазана, без бюста і панчоха справді порвана. Спалилася конкретно. Та ще й перед ким? Катька тепер з мене не злізе, задушить, але правду дізнається.

І як тепер вибирати з нею сукню, коли думки зовсім про інше?

Ми їдемо в один салон, потім в інший, де затримуємося години на дві. Катя міряє багато суконь. Майже усі, що є на її розмір. Така гарна, що навіть я милуюся. Відкладає дві, щоб переспати з думками і завтра запросити Віку, щоб остаточно визначитись.

— Мені подобаються обидві, тому обирай, яка зручніша.

— Подивись, яка краса, — протягує, знімаючи з вішака сукню. — Поміряй, — прикладає до себе. — Ти ж ще не вибрала вбрання?

— Не вибрала, — не сперечаюся, мовчки забираю вішак й ховаюся в кабінці. Сукня сідає ідеально. Легка, напівпрозора, але у потрібних місцях все закриває. З довгими рукавами, але не жарка. Спина відкрита і тканина дуже приємна до тіла. Бежевий колір теж підходить. Кілька хвилин кручуся біля дзеркала, потім виходжу до Каті.

— Вау! Лілю, це вона! Ідеально!

— Я ідеальна, а сукня доволі непогана. Взяти?

— Бери. Тут навіть думати не потрібно. Не хочеш весільну приміряти? Просто, щоб подивитися, як сидить?

— Ні, — відповідаю різко. — Я в цьому житті заміж не збираюся, — заходжу до кабінки, щоб переодягнутися.

У мене давно немає мрій бути дружиною, мати сім’ю і купу непотрібних турбот. А тим паче дітей. Я не створена бути матір’ю. У крайньому разі, сподіваюся, що до цього не дійде, навіть готова позбутися дитини. Так буде краще, ніж приводити її в цей жорстокий світ. Тим паче з такою ненадійною матір’ю.

— Я тебе засмутила? — запитує Катя, коли виходимо з салону.

— Ні. Ти таксі викликала? — дістаю телефон перевірити час.

На екрані пропущений виклик. Номер не підписаний, але мені достатньо кількох секунд, щоб його згадати. Євген. Це його номер, я досі його пам’ятаю.

— Зараз Богдан під’їде, познайомлю вас.

— Угу,  добре, — ховаю телефон до сумки.

— Точно усе гаразд, Ліль?

— Так, втомилася за сьогодні, — відводжу очі. Мені не подобається, що минуле втручається у моє майже спокійне теперішнє. Не хочу навіть знати, навіщо він дзвонив.

За кілька хвилин приїжджає Богдан. Красунчик. Не дарма Ірка на нього запала. І в спілкуванні приємний. Усю дорогу ми мило розмовляємо, слухаючи план Каті на весілля. Він підвозить мене додому і обіцяє допомогу у приготуваннях, раптом мені буде потрібно.

Вдома приймаю ароматну ванну, випиваю чай і лягаю у ліжко. Складний був день. Я не втомилася фізично, але повністю виснажилася емоційно. Звикла засинати рано, а останнім часом не завжди вдається, тому вічно не висипаюсь. Вимикаю лампу, але солодко заснути не дає дзвінок смартфона. На мить мені здалося, що це може бути Назар, але на екрані номер Євгена.

Відхиляюся на подушки, видаю гучний стогін розпачу на усю кімнату, і чекаю, поки завершиться виклик. Однак він знову дзвонить. На третьому разі не витримую й приймаю виклик.

— Так? — роздратування не приховую.

— Лілю привіт, — не можу сказати, що серце реагує спокійно на його голос. — Впізнала?

— Впізнала, — закочую очі. Дурень. Він так нічого й не зрозумів.

— Я не розбудив тебе?

— Розбудив.

— Так рано? — в голосі чую сміх.

— Ще скажи, що не впізнаєш мене, — грубість допомагає притупити біль, який досі живе у серці. — Що ти хотів?

— Поговорити. Після тієї зустрічі біля торгового центру я часто думаю про тебе. Кажуть, ти переїхала до Києва. Відпочиваєш чи вирішила змінити місце проживання?

— Працюю.

— Навіть так? Ким, якщо не секрет?

— Секрет. Якщо це всі запитання, я не проти лягти спати.