Розділ 7 "Божевілля"

Ліля

Протягом усієї вечері з підозрою зиркаю на Назара. Розпитувати не буду, але ж, чорт забирай, цікаво. Невже я помилилася і перелякана справді його сестра? І що? Це все одно нічого не змінює. Він мене дратує і подальших зустрічей не буде. Можливо, стало трішки  легше, що я дозволила собі слабкість не з одруженим чоловіком, але на цьому все. 

Назар сьогодні поводить себе напрочуд спокійно. Не чіпляється з дивними питаннями. Виглядає серйозним і, можливо, трішки втомленим. На ньому знову костюм, але сорочка сьогодні темна. Цікаво, це на випадок нової порції кави? Хочеться усміхнутися, але це наразі недоречно. Мені подобається його зачіска. Зверху темно-русяве волосся трішки довше, що дозволяє його гарно вкласти. Терпіти не можу стрижку під машинку. Виглядає, наче під копірку мільйонів інших.

На зап’ясті його лівої руки дорогий годинник. У мене теж є один цієї фірми. Батько подарував на день народження. Лежить десь у шухляді столу в Дніпрі. Статус, який не робить в житті погоди. Більше ніяких прикрас на ньому не помічаю. Обручки теж немає. Та й навряд чи він її носив би. Взагалі шкода жінку, яка погодиться бути з таким грубіяном.

— Що? — помічає мій погляд.

— Нічого, — знизую плечима, відвівши очі. Чому вирячилася, сама не розумію. Ніколи не бачила стильно одягненого чоловіка?

— Милувалася? — знову ця усмішка… Як же вона мене дратує. Зрозуміла, чому він мовчав. Був голодним. А зараз підкріпився і почне стріляти нікому несмішними жартами.

— Оцінювала твій лук.

— І як? Годиться?

— На директора невеликої фірми потягнеш, — своїм бурчанням викликаю його усмішку. — Тільки годинник не вписується.

— На тобі теж недешеві прикраси.

— Ой, тільки не кажи, що розбираєшся в прикрасах. Не сміши мої підошви.

— Дві кави, будь ласка, — говорить офіціанту.

— Я не буду, — допиваю свій сік.

— Тоді одну.

— Після кави спиться погано, — мовчати чомусь не вдається.

— Спати я не збирався.

— Поїдеш до клубу шукати заблукалу знайому?

— Можливо, — ледь помітно всміхається. — У тебе є інша пропозиція? 

— Для тебе? Жодних.

— Гарно спала вночі? — дивиться у вічі. Відпиває каву, яку приносить офіціант. Чекає реакції, але я вмію відігнати збентеження.

— Нормально, — витримую його погляд. Якщо потренуватися, то це зовсім неважко.

— А я погано. Кортіло зняти з тебе те, що називається білизною, і нікуди не поспішати.

— Не всі фантазії здійсненні, — спеціально облизую вуста й проводжу по них пальцем.

— Сьогодні вона теж прозора? — розтягує слова, опускаючи погляд на мої груди.

— Сьогодні, — обпираюся долонями на стіл, збираючись встати, — я без неї. Перепрошую, відлучуся до вбиральні.

Не обертаючись, прямую у потрібному напрямку. Довго знаходжусь всередині, літаючи у думках. Приводжу до ладу макіяж та зачіску. Мені не подобається реакція на Назара, вона виводить з рівноваги, але й вечеряти з ним було приємно. Спробуй розберися у моєму мозку. Там взагалі якісь складні алгоритми залучені.

Коли виходжу, натикаюся на запитальний погляд Назара. Стоїть біля стіни й чекає.

— Я думав, ти заснула, — підходить й обіймає за талію.

— А я думала, ти зрозумів, що руки не варто розпускати.

— Хочу дещо перевірити.

— Ей! — не встигаю навіть обуритись, як знову опиняюся у вбиральні. — Відпусти, — шиплю, намагаючись вирватись.

— Т-с-с, не кричи, — скрутивши мої руки, нахабно пхає свою лапу мені в штани. Намацує трусики й хижо усміхається. — Брехуха, — бере мене за руку й веде на вихід.

— Ти… — задихаюся від обурення. — Ти нахаба, — пихкаю голосно.  

— Не сперечаюся, — забирає мою куртку, допомагає одягнути. — Але погодься, — кладе долоні на мої плечі, нахилившись до вуха, — неперевершений.

— Як колючка в одному місці, — бурчу, чимчикуючи за ним на вулицю.

— Знаєш, яка твоя проблема? — питає, відчинивши для мене дверцята.

— Е-м-м, — удаю, що задумалася, — ти!

— Моя нетерпеливість. Ненавиджу чекати.

— От лихо, — награно зітхаю. — Нічим не можу допомогти.

— Бажаєш продовжити вечір у клубі? — не реагує на мій сарказм.

— Ні, хочу додому, — кажу серйозно.

— Гаразд, — зачиняє дверцята, обходить авто й сідає за кермо. — До тебе чи до мене?

— Ти знущаєшся? — з гнівом смикаю ремінь, щоб пристебнутись. — Я піду до себе, а ти вали, куди хочеш.

— Не подобаюсь? — на мене не дивиться, виїжджає з паркування.

— Характер жахливий.

— Проти твого «цукрового» не попреш, — кладе долоню на моє коліно, яку я миттю скидаю.

— Дай повести, — перевіряю його на слабо. Впевнена, що відмовить.

— Посвідчення з собою?

— Так, — усміхаюся, зрадівши, що поклала його до гаманця, коли їздила вдома на шопінг.

— Це умова, щоб ти частіше усміхалася?

— Тобто?

— Тобі личить усмішка, — дивує до краю, зупинивши авто. Виходить, відчиняє для мене дверцята й подає руку.

Він сам радив не відступати, тому виходжу й займаю місце водія. Ого, як тут усе незручно. Аж долоні спітніли від хвилювання, але зараз нізащо не можна вдарити обличчям у багнюку.

— Ну… — заводжу двигун, який озивається ревом. Ой… Матінко мила! Моя автівка так не гарчить. — Поїхали? — запитую більше у себе.

— Ти вперше сіла за кермо? Чи можна сподіватися, що ми заїдемо далі травмпункту?

— Кудись точно заїдемо, — обережно рушаю. Як страшно-о-о. Давлю на газ, щоб не повзти черепахою, максимально зосереджено дивлюся на дорогу.

— Звертай у наступний поворот, там спокійніший рух, — голос Назара дарує полегшення.

Хто мене за язика тягнув? Перевірила його на слабо, а сама зараз посивію. Слухаюся. Машин менше, тому ще трішки пришвидшуюся. Приємно кермувати великим автомобілем, але страшно маневрувати серед такої кількості авто. Хоча вдома я ж якось впоралась на своїй міні-пташечці.