Розділ 6 "Спогади"

Ліля

Як часто ви картаєте себе за щось?

Колись були чудові часи, я не парилася про почуття інших і жила у своє задоволення, не знаючи, що таке муки совісті. А потім вирішила покопатися у собі, стати на істинний шлях, і функція пофігізму припинила працювати. У деяких ситуаціях я, звісно, можу абстрагуватися, але те, що сталося учора… Це вивело мене з рівноваги. Як фізичної, так і душевної. Навіть погано пам’ятаю, як добиралася додому на таксі, весь час відчувала на собі його руки. Досі відчуваю.

Це було шалено. Нестримно. Мені здається, що його не зупинив би й персонал за стіною. Назар не любить відмов, це я чітко зрозуміла. А ще грубий та нахабний. І, мабуть, вправний коханець, бо навіть я не встояла. Хоча, і шансу піти він не дав.

Ох… У голові рій думок. Важких. Надокучливих.

Заходжу до ванної кімнати. Збираю волосся, вмиваюся, чищу зуби, користуюся кремом, роблю макіяж. Звичайні ранкові процедури, але сьогодні вони супроводжуються спогадами. Неприємними. У мене немає тремтливих відчуттів при згадці про перше кохання. Я не згодна, що це найкраще почуття у житті. Так, його не забути, але дуже хотілося б.

Моя історія почалася банально. Мабуть, як мільйони інших. В сімнадцять я закохалася у друга свого старшого брата. Красивий, дорослий, з заможної родини, добрий та турботливий до мене. Яке серце витримає стільки позитивних якостей? Негативних я, звісно, не бачила. Через рожеві окуляри все здавалося надто солодким. Він проявляв знаки уваги, тому моє переконання, що ми будемо разом, росло з кожним днем. Вешталася за братом хвостиком, в надії зустріти свого коханого.

На вечірці до мого вісімнадцятиріччя сталося те, що могло змінити статус друзів на офіційну пару. Він був першим. Я вважала це правильним, хоч сам процес геть не сподобався. Це було грубо і якось образливо навіть. Однак я щиро вірила, що моя готовність до більшого, підштовхне його до активних дій. Мріяла, що Женя нарешті поговорить з Ярославом і зізнається, що між нами кохання. Та цього не сталося… Він просив час. Подумати. Зрозуміти. Налаштуватися на розмову. І я вірила. Кожне слово сприймала за правду, не бачила, яким насправді він був гімном. І чекала…

Очікування зводило з розуму. Я горіла від ревнощів, бо мій коханий не обмежував себе у спілкуванні з іншими дівчатами, називаючи це короткочасною грою. Я не запам’ятовувала їхні імена. Вони зникали за кілька днів, я раділа і продовжувала своє очікування, подумки давала йому шанс налаштуватися. В уяві малювала білу сукню, шикарне весілля, кохання до старості та двійко дітлахів. Я була готовою заради нього на все. Буквально.

Коли у брата з’явилася Віка, я чудово розуміла погляд Євгена. Вона йому подобалась. Я не дуже гарно її знала, хоч ми й навчалися в паралельних класах. Не знала, чого очікувати і була готова стати на оборону свого кохання. І тоді Євген згадав стару гру. Я не знала детальних подробиць, але чула, що колись брат відбив у Євгена чергову іграшку. Мій коханий попросив про послугу. Я мала мовчати і капнути братові на психіку у потрібний момент. Заради Євгена я була готова на все, тому навіть думки не мала відмовити. На вечірці в клубі, де ми святкували мій день народження, Женя підлив у коктейль Віці гидоту, від якої вона ледь ворушила язиком. Брат побачив їх разом. Начебто поцілунок, ініційований Євгеном з напівпритомною Вікою.

От тоді усе перевернулося. Реакція була не такою, якої чекав Євген. Це була жахлива ніч. Ярослав ледь з асфальтом його не змішав. Була швидка, поліція. Батько лютував. Тоді їхні стосунки з Ярославом дали величезну тріщину. І саме тоді моя мрія розлетілася на друзки. Євген відмовився мене бачити. З того моменту я ще більше почала налягати на алкоголь, щоб не думати. Нерви не витримували, тому влаштовувала істерики на порожньому місці. А ще… Я так і не зізналася Ярославу ні в чому. Для нього Віка була зрадницею, а я для всіх стала пропащою.

Мене відправили в один центр, потім в інший… Добровільно, але варто читати, як примусово. Але навіть тоді я не розуміла, як помилялася. Лише після довготривалої роботи зі спеціалістами мої очі відкрилися. Було пізно. Довіру рідних я втратила. Друзів розігнала. А на себе навіть в дзеркало було гидко дивитися.

Після лікування я вибачилася. Перед усіма. Однак не забула, і не хочу. Ці провини завжди будуть йти за мною важким тягарем. А найбільшим буде моє мовчання. Коли я дізналася, що Віка вагітна і промовчала. Ніколи собі цього не пробачу. Якщо Матвій колись про це дізнається і не захоче більше мене бачити, я зрозумію.

Потім у мене були зв’язки з кількома хлопцями, яких навіть погано пам’ятаю. А після лікування жодних інтимних моментів не траплялося. Вже дуже довгий час я навіть не мрію про стосунки та почуття. Про почуття тим паче. Мені вистачило одного разу.

Після вчорашнього я відчуваю, що стаю на старі граблі. У Назара є дружина. Мені байдуже, які у них стосунки, але бути його іграшкою я не готова. Я взагалі не хочу мати з ним нічого спільного. Не хочу відчувати хвилювання, яке турбує поряд з ним. Раніше мене не парила наявність дівчини чи дружини, але зараз все інакше, тому сьогодні я повинна взяти себе в руки і без зайвих емоцій відмовити у подальших зустрічах. Так буде правильно. У колекції гріхів Лілі Білецької немає місця для нових. Мені двадцять шість, сподіваюся, що майбутнє буде кращим за минуле. Ну… Хоча б без розбитого серця.

Розклавши все на полички, як вчив психотерапевт, вирушаю на роботу. На мені чорний костюм зі штанів та піджака, і такого ж кольору топ. Спеціально не одягала сукню, щоб Назар, якщо приїде, не подумав, що збиралася на побачення.

Намагаюся не думати про нього і активно працюю цілий день. Ближче до вечора дівчата підбивають нарешті почати розробку власного десерту. Погоджуюсь і залишок дня проводжу на кухні. Коли о сьомій годині озиваються дзвоники на вході, я знаю, що це він, тому сама виходжу. Погляд Назара пускає тілом тремтіння, але я вміло проганяю його.