Розділ 5 "Програне протистояння"

Ліля

— Халепа, — шиплю, переступаючи з ноги на ногу.

Просто триндець якийсь! Якого дідька я взагалі відповідала на дзвінок? Погано спалося у теплому ліжку? Наплела матері такого, що смішно й згадувати. Б-р-р-р… Вітер продуває наскрізь. Стою, як пришелепувата, біля паркану, скорчившись від холоду. Де він їздить? За двадцять хвилин нічними вулицями можна до сусіднього міста доїхати. Чекаю ще десять хвилин. Потім не витримую й набираю номер.

— Так? — відповідає через декілька гудків.

— Ти де? — запитую неприязно.

— У ліжку.

— В якому ліжку? — перепитую здивовано.

— Теплому і зручному, — уявляється його самовпевнена усміхнена пика.

— Тобто ти не приїхав до Дніпра? — вже знаю відповідь, але хочу почути від нього.

— Ти мене гарно чуєш?

— Так, — майже гарчу у слухавку. Його спокійний голос дратує до чорних мух перед очима.

— Ніхто зі мною не говорить таким нахабним тоном, і ти не виключення. Думай, якщо є чим. А взагалі, лялька красивіша, коли мовчить. Ти мене сплутала зі шмаркачем. Я не терпітиму дитячої поведінки розбещеної принцеси.

— Щоб тебе злидні обсіли, — шиплю роздратовано. — Я справді сплутала. Тільки не зі шмаркачем, а з козлом.

— Обережніше з висловами, — гарчить розлючено. Спокою вистачило ненадовго. Він псих, це було одразу видно.

— Іди до біса! Зарубай собі на носі, розумнику, побачу тебе у кав’ярні, вмию кавою й розмажу по пиці десерт. Не пхайся до мене. І своїй переляканій теж скажи, — відхиляю виклик, голосно фиркнувши.

Це ж треба було повірити такому придурку. Сімейка довбнів. Та й я далеко від них не відстала. Любителька локшини на вухах. Коли життя навчить виключити будь-яке спілкування з протилежною статтю? Схоже, доля десь загуляла і абсолютно не переймається моїм станом.

Додому немає сенсу повертатись. Я зараз у такому стані, що однієї іскри вистачить для пожежі. Викликаю таксі, ще чекаю, замерзнувши до кісток. За дві з половиною години до потяга, опиняюся на вокзалі. Тупо сиджу у залі очікування, куняючи. З голови не виходить Назар. Яке воно дурне та пихате. Приліпився, як реп’ях до сраки, і ще й сміє наїжджати. Його перелякана — квіточки у порівнянні з ним. Як тут можна берегти нерви, коли навколо самі неадеквати?

Усю дорогу сплю, теліпаючи головою. Стан такий, ніби мене корова жувала, а потім виплюнула. І їй я не припала до смаку. А я всім не така. Якесь покарання для усіх людей на світі.

З вокзалу їду на таксі додому, там завалююся спати, але через дві години прокидаюся й збираюся на роботу. Щоб підняти собі настрій, який опустився на самісіньке дно, одягаю нову білизну та панчохи. Роблю макіяж, заколюю волосся, одягаю чорну сукню на блискавці спереду. Відображення у дзеркалі подобається, а от стан всередині ні. З думок не виходить зустріч з Женею та неприємна розмова з Назаром. Відчуття такі, наче я повертаюся до минулого. Всіма силами намагатимусь цього уникнути. Моя душа прагне спокою. Я дуже важко йшла до цього, щоб знову втратити.

О другій дня переступаю поріг кав’ярні. Полегшено видихаю, коли співробітники не звітують про якусь чергову халепу. Зал заповнений, дівчата злагоджено працюють, виторг вихідних днів теж тішить. Відкидаю неправильні думки і вливаюся в робочий ритм. Мене лікує улюблена справа. Добре, що одного разу я вирішила спробувати, інакше не знаю, де могла б опинитися. Може, досі в божевільні, або під вічним наглядом татуся з матусею, яким остогидла до печінок.

— Що мало статися, щоб ти згадала про мене? — відповідаю на дзвінок Катерини.

— Ти повернулася?

— Ні, залишилася під крилом матусі, — хмикаю. — Звісно, повернулася. Що хочеш?

— О котрій звільнишся?

— Не знаю, я сьогодні пізно з’явилася. Затримаюся трішки.

— Хотіла забігти до тебе на каву, але не буду заважати. Завтра забіжу.

— Пішки бігтимеш?

— Ага, — коротко сміється. — Крос по Києву. А що з настроєм?

— Потім розповім. Не знаю, як ти з психами спілкуєшся. До мене одна перелякана зайшла, купу проблем створила.

— Я не з психами спілкуюсь, а з людьми, яким потрібна психологічна підтримка. Це різні речі, Ліліє.

— Знаю, але останнім часом сумніваюся в цьому. Що нового? Були в караоке?

— Ні, усе скасувалося. Іра руку зламала.

— Ого! Де ж їй так пощастило? Я недавно її бачила, — згадую про нашу коротку зустріч з Іриною.

— Підлетіла під авто, тепер не скоро до нас приєднається. Так шкода її, — зітхає.

— Неприємна ситуація. Вона в лікарні?

— Здається, сьогодні дід мав забрати в село.

— І не навідаєш.

— Можемо поїхати разом, щоб підтримати. Життя у неї не цукор, не хочеться залишати сам на сам з проблемою.

— Ну скажеш, що вирішила, я за. А тепер вимикайся, мені працювати потрібно.

— Ліліє Андріївно, — зазирає касирка Яна, тільки-но кладу слухавку. — Ми зачинилися, але в залі чоловік. Спитав чи ви на місці і сидить за столиком.

— О-у-у, — дивуюся. Справді не очікувала, що він припреться. — Скажи дівчатам, що усі вільні, я зараз вийду до нього.

— Тоді я залишу ключ у дверях? — губиться.

— Так, залиш, — пальці печуть виконати свою обіцянку, але не при всіх. Якщо вийду до нього зараз, не втримаюся перед дівчатами.

Чекаю.

Коли чую, як вони виходять, знаходжу люстерко в сумці й перевіряю макіяж. Поправляю волосся, розгладжую сукню. Глибоко вдихаю, потім гучно видихаю, заспокоюючись, і йду віддавати борг. Жоден пихатий бовдур не має права так зі мною розмовляти.

Підбори чобітків гучно вистукують по кахлевій підлозі. Він сидить на тому самому місці, що й минулого разу. У дорогому костюмі, який я зараз зіпсую. Сам винен. Я попередила, щоб не пхався до кав’ярні.

— Привіт, Лоло, — не встигаю дійти, як він вже вітається.

— Десерт не замовляв? — бачу на столі тільки каву.

— Ні, полюбляю нестандартні десерти, — промовляє спокійно.