Розділ 4 "Чужа вдома"

Ліля

Гучні кроки в холі розносять шкірою мороз. Ця реакція з’явилася ще з дитинства і досі не минула. Мабуть, через суворість батька. Я боялася ляпнути щось не те, щоб він не нагримав на мене. Відголос дитячого страху по сьогоднішній день не дає нормально реагувати на його появу.

— О, Андрію, ти вчасно, — радіє мама. — Ліно, подавайте основну страву, — говорить кухарці, пригладжує сукню, в очікуванні, поки батько займе своє місце.

— Нікуди не пішла? — кидає на мене погляд, сідаючи.

— Ні, — знизую плечима.

— Ліля власноруч приготувала десерт, — повідомляє мама.

— Захоплення кухарством ще не минуло? — навіть не дивиться на мене.

— Ні. Кав’ярня гарно стартувала.

— І Ярослав готовий викинути гроші на вітер? — у погляді нічого теплого. Краще не дивився б.

— Я все поверну. До копійки, — стає дуже неприємно від його слів.

— Смачного, — мама намагається згладити напругу, але чудово знає, що старання марні. Батько ніколи у мене не повірить. Навіть якщо я самостійно відкрию цілу мережу по всій Україні.

Мене так тягнуло дому, а у підсумку немає кому й похвалитися. Краще б до Віки поїхала на вихідних. Спілкування з племінниками чудово впливає на мій настрій. Поряд з ними я на деякий час забуваю про невдачі й відчуваю себе потрібною. Їхня щирість не дає розчаруватися у її існуванні в цьому жорстокому світі підлості та несправедливості.

Не затримуюся, після вечері повертаюся до кімнати. Підіймаючись сходинками на другий поверх, відчуваю себе чужою. Довгий час я вправно грала на нервах батьків, тому навіть не ображаюся на такі реакції. Просто всередині неприємно ниє. Мабуть, наступного разу у батьківському будинку я з’явлюся не скоро.

Давно звикла лягати рано спати, тому засинаю швидко і довго лежу зранку, не бажаючи виходити з кімнати. А навіщо я взагалі приїжджала? Спала б собі вдома і сумнівів не знала.

— Доню? — стукає мама. — Доброго ранку.

— Доброго, — сідаю в ліжку.

— Я на манікюр, не хочеш зі мною?

— Ні, у мене свіжий, — дивлюся на свої ніжно-рожеві нігтики.

— Може, скасувати і ми разом кудись сходимо?

— Не варто, я хочу поплавати у басейні і почну збиратися в дорогу.

— У тебе точно все добре? Ти мовчазна і виглядаєш засмученою.

— Я не п’ю, ма, — кажу, роздратовано. — Ти ж про це?

— Ні, — нервовою поведінкою підтверджує мої думки. — Добре, піду, щоб не спізнитися.

— Угу, — киваю, але хочеться голосно застогнати від безсилля. Вони ніколи не повірять у моє прагнення змінитися.

Йду до басейну. З насолодою довго плаваю, а тоді вирішую не сидіти вдома, а розвіятись. Пропозиція Каті купити нову білизну засіла у думках, тому потрібно виконати невеличке жіноче бажання. Довго шукаю в кімнаті ключі від авто, міркуючи над тим, що мама могла їх заховати, але знаходжу. Ну що ж, час проїхатись. Схоже, у татуся зараз надто спокійне життя. Час нагадати, як він мене ненавидить.

Посвідчення водія я отримала ще у вісімнадцять, але вправним водієм назвати себе не можу. У період душевних мук, так я називаю своє лікування, авто мені не давали. Тепер потрібно лише згадати, де газ та гальма, виїхати з гаража і вже тоді сміливо рухатися у напрямку міста. Чому я не роблю це на таксі? Не маю відповіді. Мабуть, тягне на пригоди.

Головне, правильно себе налаштувати. Згодні? Усю дорогу повторюю собі, що все зможу, але поки доїжджаю до міста, з мене сім потів сходить. Я так втомилася, наче вагони розвантажувала. Сотню разів пошкодувала, що впорола цю витівку.

Але якщо вже приїхала, потрібно витратити свій час з користю. Коли гидко на душі — шопінг допоможе. Я завжди собі це говорю, хоч і не завжди працює. Пробігаюся по торговому центру, зазираючи у кожен улюблений бутик. Міряю купу одягу, взуття та білизни. Потім вечеряю в ресторані, і з безліччю пакунків йду шукати авто на паркуванні.

— Лілю, — знайомий голос проштрикує серце, немов гострим кинджалом.

З рук валиться пакунок. Не зважаю. Відчиняю задні дверцята й кладу все на сидіння. Не розвертаючись, підіймаю пакунок, кидаю до інших. Не хочу його чути. Тим паче бачити. Боляче. Так, я вилікувалася, але…

— Лілю, — звучить за спиною. Як пече всередині… Важко вдихнути. Повільно розвертаюся. — Привіт, — він усміхається, шматуючи душу на клапті. Колись я обожнювала цю усмішку, погляд, обличчя, довгі вії, вуста… Трясця. — Як ти? — продовжує Женя, нічого не помічаючи.

— Нормально, — це все, що я можу з себе вичавити зараз.

— Ти так змінилася, — чи не вперше я бачу на його обличчі захват. — Така красуня, — його погляд опускається на ноги у короткій спідниці.

— А раніше зеленою жабою була? — нарешті оклигую після шоку.

— Ні, просто… Може, вип’ємо чогось, — кидає погляд на торговий центр. — Ти сама?

— Сама. А ще не п’ю і дуже поспішаю, — обходжу авто, сідаю і одразу виїжджаю з паркування.

В очах стоять сльози. Колись я мріяла про таке запрошення. Чекала. Як же сильно я чекала. До божевілля, покусаних губ, згризених нігтів. Я шаленіла від нудного очікування. Згоряла від ревнощів. Та я вбити була готова заради нього! Як же страшно кохати. Це почуття більше ніколи не з’явиться у моєму житті. Я цього не допущу. Нізащо у світі. Клянуся сама собі!

Дорогою тричі дзвонить смартфон, але сумка на задньому сидінні, а мені не хочеться зупинятися. Опинившись у дворі, спочатку ставлю авто в гараж, передумавши дратувати батька, і тільки тоді дивлюся, хто дзвонив. Номер незнайомий. Хвилюючись, що в кав’ярні знову сталася якась пригода, набираю його, сівши на гойдалку, яку не встигли прибрати з саду на зиму.

— Привіт, Лоло, — голос в слухавці пробирає до кісток.

— Звідки у тебе мій номер? — запитую здивовано, зиркнувши ще раз на екран.

— Це завдання було нескладним. Зараз сьома десять, я не люблю, коли спізнюються.

— Ой, я спізнилася? Як незручно-о-о, — після зустрічі з Женею я саме така як треба. Тобто, готова до зловтіхи на повну силу.