Розділ 3 "Наслідки"

Ліля

— Катерино, — хриплю, не розплющуючи очей, — ти знущаєшся, поганка така?

— Ліліє Андріївно, — у слухавці звучить інший голос. — У нас проблема.

— Що сталося, Таню? — різко сідаю в ліжку.

— У нас перевірка.

— Яка ще перевірка? — у голові гуде після сну.

— Податкова, — говорить тихо.

— Ще цього не вистачало, — миттю злітаю з ліжка. — Я зараз буду, без мене нічого їм не давати.

Дідько! Що за дурня? Звідки вони взялися? Ми ж два місяці, як відкрилися. Яка може бути перевірка?

Однією рукою чищу зуби, іншою набираю номер Ярослава. Щось мені підказує, що без допомоги не обійтися.

— Я слухаю, — голос брата трішки заспокоює.

— Яре, ти маєш на мене годинку?

— Що сталося? Я саме їду до готелю.

— У мене в кав’ярні податкова, я… Трішки нервую, — зізнаюся чесно.

— Так швидко? — дивується. — Ти ж тільки відкрилася.

— Поняття не маю, чому вони приперлися. Можуть бути проблеми?

— Не думаю. За кілька хвилин буду, тоді й дізнаємося. 

— Я вже одягаюся, — відхиляю виклик, швидко натягую на себе кофтинку та штани. Махнувши по голові щіткою, вирішую, що зібрана. Одягаючи пальто, викликаю таксі. За пів години виходжу з авто й залітаю до кав’ярні.

Ярослав сидить за столиком і п’є каву. Нікого стороннього немає, тільки перелякана Таня за стійкою запевняє, що мені не наснився візит податкової.

— Що сталося? — підлітаю до столика, гучно вмощуючись навпроти брата.

— Заплатиш штраф і можеш спокійно працювати далі, — киває на папірець поряд на столі.

— За що? — хапаю його, переглядаючи зміст написаного.

— А вони завжди знаходять проблему. Якщо гарно шукають, — його спокій дратує ще більше.

— Тобто? Що ти маєш на увазі?

— Комусь перейшла дорогу? — дивиться на мене уважно.

— Ні, — збираюся обуритись. — Хоча… — яскравий спогад проноситься перед очима, — кілька днів тому була одна перелякана.

— Схоже, у неї є потрібні зв’язки, щоб попити трохи твоєї крові.

— От же ж… — кусаю губи, щоб не лаятись. — Яре, вона причепилася, як нудота. Жодної причини не було, щоб влаштовувати концерт.

— Вірю, — знизує плечима брат. — Вчися стримувати себе, бо працюватимеш на штрафи.

— А ти стримуєш?

— Така перелякана до мене не заходила, — підводиться. — Заплатити? — кидає погляд на папірець.

— Ні, я сама, — відповідаю похнюплено. — Ніякої справедливості? — питаю з надією.

— Звикай.  

— Дякую, — теж встаю. — Ти тільки подивись на мене! — здивовано витріщаюся на кофтинку навиворіт.

— Лілю, ти не міняєшся, — з напівусмішкою хмикає брат. — Я плутаю, чи ти збиралася до Дніпра?

— Не плутаєш, але якщо вже приїхала, буду працювати, завтра поїду.

— Бувай, батькам привіт, — йде на вихід.

— Угу, передам, — видихаю засмучено.

— Лілю, — зупиняється на порозі, — приємно бачити тебе такою серйозною.

— Ну, — ніяковію, — я стараюся.

— Бачу, — киває і виходить.

Від похвали брата, грудна клітина випинається від гордості. Такі слова з його вуст звучать неабияк рідко. Значить є надія на те, що колись він мені пробачить.

— Ліліє Андріївно, я відкриваю? — офіціантка розгублено переминається з ноги на ногу.

— Звісно. Працюємо, — забираю папірець й прямую до кабінету.

Отак і бери вихідний, прийде якась коза в дорогому костюмі і зіпсує усі плани. Хто ж ти така, дурепа перелякана? Згадавши про чоловіка з клубу, мене знову пересмикує. Зрозуміло одне — вони сім’я. У такому випадку можу лише пожаліти її. Штраф я заплачу і незабаром забуду про нього, а от у її стосунках з чоловіком великі проблеми. Він зраджує, поки вона наминає булочки у кондитерських.

На робочому місці затримуюся до вечора. Після екстремального пробудження голова гула пів дня, але кава зі смачним десертом змогла врятувати весь колектив від мого драконівського характеру. Вчуся у брата, але поки погано виходить.

— Таню, ми зачинилися? — визираю з кабінету, коли стрілка годинника перевалила за сьому.

— Ні, у залі останній клієнт, — коситься очима у тому напрямку.

— Ви попередили про закриття? — йду подивитися, але застигаю на місці.

Твою ж…

Злість, страх, роздратування — усе перемішалося й заважає зробити навіть крок. Він сидить спиною, але впізнати було неважко. Поряд недопита кава, яка й заважає дівчатам повідомити йому про закриття. Хочеться розвернутися, зачинитися у кабінеті й вийти аж тоді, коли він піде, але, на жаль, не маю такої можливості.

Моя пауза затягнулася, збоку стоїть Таня, яка за всім спостерігає. Відмираю. Роблю несміливі кроки у напрямку столиків. Стримуюся. З великими зусиллями, якщо чесно. Заявився познущатися після своєї скарги у податкову?

— Ми зачиняємося, — кажу суворо, підійшовши ближче. — Будьте ласкаві покинути приміщення, — стаю збоку від нього.

— Присядь, — киває на стілець навпроти.

— Мені повторити своє прохання? — роздратування приховати не вдається.

— А це було прохання? — з усмішкою відхиляється на спинку стільця. Він для такого здоровенного чолов’яги здається замалим. — Не наказ? — пронизує темним поглядом.

— Сприймай, як хочеш, — відповідаю, дивлячись у вічі.

— Добре, тоді поговоримо при всіх, — кидає погляд на стійку. — Як справи Ло… Лілю? Тебе ж так звати?

— Це не секрет, — дивлюся у бік входу, де висить куточок споживача.

— Назар, — він підводиться, нависаючи наді мною темною скелею.

— Це зайве, — відповідаю його ж словами.

— Зухвала, — своїм поглядом змушує мене зробити крок назад.

— Розмову завершено, — складаю перед собою руки. Нервую, хоча сама не розумію чому.

— Вечеря. Завтра. О сьомій, — ховає руки до кишень штанів.

— Мене не цікавлять твої плани, — тримаю максимальну суворість на обличчі. — Можеш не звітувати.

— У клубі ти була покірнішою, — робить до мене крок.