Розділ 2 "Перелякана"

Ліля

Якби мене спитали, що я ненавиджу найбільше, то відповідь могла б здивувати. Я ненавиджу, коли мене нахабно будять. Що такого термінового може статися, що потрібно надзвонювати з самого рання?

— Хто б сумнівався, — бурчу, зиркнувши на екран смартфона. — Ти ще раніше не могла подзвонити? — запитую хрипло.

— Спиш чи що? — дзвенить у слухавці голос Катерини.

— Ні, мультики дивлюся. Що хочеш?

— Пішли сьогодні по магазинах?

— Це було настільки терміново? — сідаю, поправляючи розпатлане волосся.

— Звикай. Тобі, хіба, не потрібно на роботу?

— Підлеглі працюють злагоджено, я не біжу в кондитерську ще до сходу сонця, — встаю, позіхаючи. — Куди саме тобі потрібно? — плентаюсь на кухню.

— Вже майже восьма, — сміється, — оце ти соня. — Хочу купити білизну.

— Ну… Можна. Чекай, — згадую про зустріч. — Ні, не сьогодні. У мене співбесіда ввечері.

— Тоді Іру покличу, Віка теж зайнята.

— Поклич. До речі, хто вона? — перевіряю чи є зерна в кавомашині. Підставляю чашку й вмикаю.

— Знайома Богдана.

— І чому ти мене з ним не познайомила? Вже і його забрали.

— У вас різні темпераменти, навряд чи щось вийшло б.

— Це ти так натякаєш, що я не підійду нормальному чоловіку?

— Ні. Я натякаю на те, що тобі не варто пхати туди носа. Якщо ти зі мною не йдеш, тоді відбій.

— Відбій. Дякую, що розбудила через дурню, — відхиляю виклик. Чекаю, поки звариться кава і випиваю її без нічого за стільницею.

Сьогодні буде важкий день, потрібно зібратися. Викинути усі непотрібні думки і працювати, працювати, працювати. Щоб ввечері без сил впасти на ліжко і миттєво заснути. Щоб не згадувати, не картати себе, не переживати по колу все, що натворила у минулому. Так, я досі про це думаю, і ніякі прийоми психотерапевта не змогли допомогти.

Своя кондитерська сприяє правильним думкам. Я цілими днями зайнята роботою, що позитивно відбивається на загальному самопочутті та самооцінці, тому навіть у вихідний день, зазвичай, їду на роботу і перебуваю там до вечора. Заповнюю своє життя потрібними справами.

— Доброго ранку, Олю, — вітаюся з офіціанткою, яка протирає столики в порожньому залі.

До відкриття залишилося п’ять хвилин. Касир за стійкою, на усе приміщення пахне кавою, а на кухні витають неймовірні аромати свіжої випічки. Наразі у нас солодке меню, але наступного тижня планується поповнення солоною випічкою.

— Дівчата, привіт, — проходжу на кухню, пробігшись поглядом по асортименту. Залишаю сумку у кабінеті й виходжу до них. — Як справи?

— Ліліє Андріївно, у нас планується поповнення? — питає Марта.

— Сподіваюся, що так. Сьогодні співбесіда.

— Добре. Бо мене скоро чоловік з’їсть, а син припинить розмовляти. У нього завтра день народження, а я знову працюю.

— Домовся з дівчатами. Нехай хтось тебе замінить, — оглядаю приготовану випічку на тацях.

— На жаль, ніхто не може.

— Серйозно? — насправді для мене це дивно, адже усі вони професіонали. — Я вийду за тебе.

— Ой, мені незручно, — губиться вона.  

— Все нормально. Попрактикуємо солоне меню. Може, щось пустимо в продаж.

— Але ж вихідний, багато відвідувачів, — озивається Поліна.

— Якби мене лякала робота, то навряд чи ця кондитерська відкрилась, — згадуючи про весь процес, аж пересмикує. Це було довго, нервово, напружено та мега складно.  

— Дякую, Ліліє Андріївно.

— Пусте. Ну, до роботи! — промовляю свою улюблену фразу.

Кав’ярня-кондитерська працює лише два місяці. Мені пощастило, що в оформленні документів та пошуку приміщення допомагав брат. Він і був головним спонсором моєї ідеї. Попри образу й недовіру, вирішив дати мені шанс. Здогадуюся, що це рішення він приймав не один, тому до кінця віку буду вдячна його дружині за розуміння. Не знаю чим я заслужила її прощення, але дуже ціную підтримку. У той час, коли рідний батько ні на краплю мені не вірить, людина, яку я образила, принизила, оббрехала, робить крок назустріч… Мабуть, на такі вчинки потрібно мати дуже велике, чисте серце.

Люблю стояти на виході в зал і спостерігати за робочим процесом. Це приносить неабияку внутрішню насолоду. Я відчуваю, що живу не дарма. Інколи, дивлячись як відвідувачі ласують тістечком чи десертом, мене наповнює дивне відчуття безмежного задоволення.

У моїй команді два касири, поки що три кондитери, і чотири офіціанти, усі працюють позмінно. Колектив молодий та активний. На кухні ніколи не буває тихо. А ще вони уміють будь-які непорозуміння перевести в жарт і не доводити до сварки. Це дуже спрощує процес роботи. Не знаю, який я керівник, але за два місяці ще ніхто не звільнився, тому смію вважати, що непоганий.

Цілий день проводжу на місці. Займаюся документами, ще раз переглядаю нове меню, раджусь по фінансових питаннях з бухгалтером Ярослава. Потім приходить дівчина і я радо повідомляю колективу, що у нас з’явився четвертий кондитер. Далі бум відвідувачів минає і всі розслаблено відпрацьовують залишок дня.

З’являється навіть думка піти додому раніше і, можливо, приєднатися до Каті на шопінгу. Кому завадить нова білизна? Навіть якщо її немає кому показати. У цей момент згадую свій відпочинок у клубі і мороз пробігає шкірою. Пригода була знатною, розповісти нікому не наважусь. Ще ніколи зі мною не траплялось такого помутніння і я сподіваюся, що не трапиться.

З думок вириває гучна розмова в залі, тому поспішаю подивитися, хто там нахабніє.

— А я вам кажу, що це неприпустимо! — верескливим голосом обурюється незнайома мені брюнетка. Вона стоїть біля столика, за яким сидить ще одна жінка, і наїжджає на мою офіціантку Олю. Я не чую, що відповідає їй розгублена дівчина, а от брюнетку чути навіть на кухню. — Що це за заклад, де офіціанти не знають меню? — вона сплескує у долоні, виглядаючи при цьому дуже розгніваною.

— Добрий вечір, — вітаюся спокійно, дивлячись тільки на неї. Білий костюм і сумочку на стільці я оцінила одразу, тому розумію, що дамочка просто так не замовкне.